«ОТО́ЧЕНЦІ» — специфічне поня­т­тя першого періоду німецько-радянської вій­ни 1941–45 для ви­значе­н­ня груп і окремих військовослужбовців, які потрапили в оточе­н­ня німецьких військ («котли») та були ізольовані від решти радянських військ. Найбільші «котли» виникли в Білорусі (західний фронт), Україні (уманське, київське і харківське оточе­н­ня), РФ (побл. м. Вязьма). Військово­службовці, які потрапили в оточе­н­ня, намагалися пробитися до лінії фронту та вийти у роз­ташува­н­ня рад. військ. Більшість із них опинилася у полоні, частина залишилася на окупованих територіях у легальному чи напів­легальному становищі та поповнила лави партизанів чи допоміжних формувань німецької армії і поліції. Після приходу радянської армії у визволені ра­йони до неї по­вторно було мобілізовано 939,7 тис. осіб колишніх оточенців. Всі вони мали пройти пере­вірку, яку впродовж 1–2 місяців здійснювали органи «Смершу» (військової контр­розвідки). Порядок організації та проходже­н­ня пере­вірки регламентовано по­становами Державного комітету оборони СРСР від 27 грудня 1941 та РНК СРСР від 24 січня 1944. Згідно з цими по­становами військовослужбовців, які були у полоні або оточен­ні, через збірно-пере­сильні пункти надсилали до спецтаборів НКВС СРСР (див. Пере­вірочно-фільтраційні табори НКВС СРСР) на пере­вірку (загалом організовано 29 таких таборів), звідти пере­давали до військ­коматів для від­правле­н­ня до армії або, частково, — на роботу в промисловість. Упродовж вій­ни порядок проходже­н­ня пере­вірки змінювався. Так, від­повід­но до по­станови Державного комітету оборони СРСР від 4 листопада 1944 звільнених з полону військовополонених і цивільних осіб призовного віку направляли до запасних частин радянської армії, оминаючи спецтабори, до яких від­тоді направляли тільки осіб, пі­до­зрюваних у зрадницькій діяльності.