Офіційно-діловий стиль

ОФІЦІ́ЙНО-ДІЛОВИ́Й СТИЛЬ — функціональний різновид літературної мови, що задовольняє потреби су­спільства в офіційній сфері спілкува­н­ня (в документальному оформлен­ні різних актів державного, громадського, політичного, економічного життя, ділових стосунків між державами, організаціями тощо). О.-д. с. — мова держ. законів, указів, статутів, по­станов, наказів, резолюцій, роз­поряджень, довід­ок, заяв та ін. документів. Осн. його при­значе­н­ня — пові­домле­н­ня, доведе­н­ня до ві­дома громадян, установ, організацій нормативно-правових актів. Термінол. по­значе­н­ня цього різновиду літ. мови в укр. лінгвістиці не уніфіковане: О.-д. с. (І. Чередниченко, В. Пере­бийніс, М. Пилинський, А. Коваль, О. Пономарів, С. Єрмоленко, Л. Мацько, С. Бибик, Л. Тименко), канцеляр. діловий стиль (Ю. Ковалів), офіц.-ділова мова, діловий стиль (М. Пилинський, А. Марахова, С. Єрмоленко); ділова мова (М. Жовтобрюх, М. Пилинський, С. Єрмо­ленко, Л. Ажнюк, П. Редін), мова (стиль) ділових документів (паперів) (А. Марахова, А. Коваль, М. Пещак, С. Бибик, Л. Пустовіт, Г. Сюта), мова ділового спілкува­н­ня (А. Коваль).

Для О.-д. с. з-поміж інших характерна від­носна стійкість і найвищий ступінь кодифікованості. Спільним для всіх уживань стилю є регулювал.-імператив. характер, документальність (кожний офіц. папір є документом), стабільність (довго зберігає традиц. форми), стислість, обʼєктив­ність викладу, точність, чіткість, висока стандартизація вислову, сувора регламентація текс­ту. Заг. колорит офіційності формує стабіл. структура текс­ту та її лексичне наповне­н­ня. Осн. форма функціонува­н­ня О.-д. с. — писемна, в усній формі — ділове спілкува­н­ня бізнес-партнерів, фіз. і юрид. осіб, офіц. ви­ступи, пере­говори пред­ставників різного рівня держ. влади тощо. Належить до книж. ви­разно-обʼєктив. стилів.

Специфіка О.-д. с. сучас. української літературної мови, власне, як і ін. мов, виявляється в лексиці (су­спільно-політ., адм.-канцеляр., юрид. термінологія; політ. і юрид. номенклатурні найменува­н­ня; назви держ. і громад. установ, посад, звань; обмежена синонімія, часті лексичні по­втори, не­припустимість емоц. й образ. слово­вжива­н­ня), фразеології (кліше: висловити занепокоє­н­ня, докладати зусиль, порушити пита­н­ня та ін.), словотворі (складно­скорочені слова, абревіатури), морфології (від­дієслівні імен­ники, пере­вага імен­ників над за­ймен­никами, інфінітив, без­особові і наказові форми дієслів, ві­дімен­ні при­ймен­ники (на основі, згідно з, за рахунок), складні сполучники (внаслідок того, що; в звʼязку з тим, що), стійкі словосполуче­н­ня, що служать для звʼяз­ку частин склад. рече­н­ня (на випадок, якщо; на тій під­ставі, що; таким чином, що; той факт, що), синтаксисі (прямий порядок слів; рече­н­ня з імен. присудком, одно­складні рече­н­ня, зокрема без­особові, інфінітивні, нео­значено-особові, узагальнено-особові рече­н­ня; рече­н­ня, ускладнені від­окремленими означе­н­нями й об­ставинами, однорід. чл.; складні син­таксичні кон­струкції). Для О.-д. с. характерна слабка індивідуалізація мовле­н­ня, про що свідчить від­сутність за­ймен­никово-дієслів. форм 1–2-ї особи і частотність форм 3-ї особи в нео­значено-особових кон­струкціях. Виклад стилістично нейтральний, одно­значний. Структура текс­ту та обсяг осн. частин чітко ви­значені. Для полегше­н­ня сприйня­т­тя змісту і спроще­н­ня роботи з ним використовують форми документа.

У межах О.-д. с. сучас. української літературної мови традиційно ви­окремлюють три під­стилі: законодав. (закони, укази, статути, по­станови), дипломатич. (між­нар. угоди — конвенції, пові­домле­н­ня — комюніке, зверне­н­ня — ноти, протоколи), адм.-канцеляр. (накази, ін­струкції, роз­порядже­н­ня, довід­ки, заяви, звіти). Адм.-канцеляр. під­стиль в укр. лінгвістиці досліджували А. Коваль, А. Марахова, Р. Возна, І. Плотницька, І. Шаргай, Т. Лакович, Л. Тимен­ко; дипломатич. — О. Мацько, О. Пазинич, Н. Поліщук, О. Пономаренко, Н. Кащишин, З. Куньч, Л. Ти­менко; законодав. — О. Сербенсь­ка, С. Дорошенко, В. Рогожа, Л. Тименко.

О.-д. с. української літературної мови історично ґрунтується на документах часів Київ. Русі, Галиц.-Волин. князівства, Великого князівства Литовського, Геть­манщини. Водночас роз­виток стилю був непослідовним — у різні періоди історії України його ре­презентували різні мови. Найдавнішими памʼятками юрид.-ділової писемності донац. періоду є договори київ. князів з греками 907, 911, 944 і 971, зведе­н­ня законів «Руська правда», а також грамоти, перші з яких датують поч. 12 ст. Як доводить В. Німчук, держ. мовою Київ. Русі була давньорус. (давньоукр.) мова (див. Давньоруської мови Концепція), «нею велося діловодство в великокнязівській канцелярії та в канцеляріях удільних князів, нею писалися різного роду документи-грамоти: по­становчі, дарчі, продажеві, купчі, духовні (заповітові), роз­подільчі та ін., велося між­князівське офіційне та приватне листува­н­ня, робилися офіційні написи на речах. Без­сумнівно, нею велося судочинство. Давньоруською мовою написане зведе­н­ня законів Київської Русі — вже згадувана “Руська Правда”». Давня юрид.-ділова писемність виникла з необхідності закріпити правові норми життя в тогочас. су­спільстві, врегулювати торг. й політ. від­носини між державами тощо.

У Галиц.-Волин. князівстві з часу прийня­т­тя Данилом Галицьким королів. титулу (1253) поряд з староукраїнською однією з офіц. канцеляр. мов стала латинська, яка побутувала на цих теренах до 18 cт. До серед. 15 ст. латина повністю витіснила староукр. мову в адм. та судовій сферах Галичини. На Волині і Над­дні­прянщині латина була менш уживана, тут від кінця 16 ст. в адм. сфері закріпилася польська, а на під­рос. землях — російська.

О.-д. с. часів Великого князівства Литовського пред­ставлений актовими книгами, купчими записами, духівницями, описами майна, скаргами, судовими актами та ін., що зʼявилися у великій кількості після Люблін. унії (1569) й прийня­т­тя 3-го Литов. статуту (1588). У 16–17 ст. О.-д. с. попов­нили нові види документів: універсали, накази, ін­струкції, ордери. Мовою Литов. статутів і ділової писемності цього періоду була «руська» канцеляр. мова, що по­єд­нала в собі старословʼян. термінологію та укр. й білорус. живомовні елементи.

На землях Війська Запорозького побутувала староукр. мова, активне вжива­н­ня якої в дипломатії та юриспруденції сприяло роз­витку адм.-правової лексики та ін. мовних ресурсів. У канцелярії запороз. геть­манів була поширена лат. мова, якою пред­ставники козац. верхівки послуговувалися на пере­говорах із зарубіж. гостями, в листах та документах. Лат. і староукр. мовами написаний кон­ституц. акт (1710) геть­мана П. Ор­лика. Припускають, що актова латина мала вплив на роз­виток О.-д. с. української мови, проте це пита­н­ня потребує ґрунтов. ви­вче­н­ня.

Для текс­тів памʼяток староукр. ділової писемності характерні шаблон­ність побудови, однотипність лексики, книж. граматич. форм, склад. синтаксис, насиченість юрид. термінами і канцеляр.-адм. формулами, від­сутність образ. слово­вжива­н­ня і водночас наявність живої нар. лексики і фразеології, зокрема в офіц. листуван­ні та адм.-канцеляр. документах.

Політ. становище українського народу в умовах без­державності по­значилося на роз­витку О.-д. с. нової української літературної мови, який тривалий час функціонував як епістолярій ділового характеру, а його функції виконували стильові різновиди держ. мов. Із утворе­н­ням УЦР (1917), мовою законодавства, адміністрації, внутр. і зовн. політики стала укр. мова. Джерелами О.-д. с. цього періоду, за спо­стереже­н­нями Ю. Шевельова, слугували діалекти, роз­мовна практика, іншомовні зразки, істор. документи, зокрема па­мʼятки козац. доби та ін., що зафіксовано в протоколах засі­дань і сесій УЦР і Малої Ради, протоколах Ген. секретаріату, чотирьох Універсалах, по­становах, меморандумах, законо­проектах, деклараціях, зверне­н­нях, циркулярах тощо. За часів Геть­манату П. Скоропадського, як доводить Ю. Шевельов, поряд з лексикою козац. часів широко вживали й новітню термінологію. За Директорії УНР О.-д. с. української літературної мови продовжив свій роз­виток, орієнтуючись на термінологію, усталені форми, вироблені за козац. держави.

За рад. часів ужива­н­ня української мови формально не забороняли, але офіц.-ділове спілкува­н­ня було обмеженим та пере­бувало під потужним впливом російської мови. На зміну бурхливому роз­витку лексич. засобів, лібералізації норм О.-д. с. 1920–30-х рр. при­йшли суворі заборони і ре­пресії. З утвердже­н­ням статусу української мови як державної і проголоше­н­ням незалежності України, роль О.-д. с. зросла. Він обслуговує сусп., громад. і держ. життя країни. Водночас і досі його функціонува­н­ня в органах вищої, центр. та місц. влади часто обмежене писем. формою.

Завантажити статтю