КОЗО́РІС Михайло Кирович (криптонім — К. М.; 02. 03. 1882, м. Калуш, нині Івано-Франківська обл. — 09. 10, за іншими даними — 03. 11. 1937, ур­очище Сандормох по­близу м. Медвежʼєгорськ, Карелія, РФ) — громадсько-політичний діяч, прозаїк. Брат М. Бариляк. Член літературно-громадської організації письмен­ників «Західня Україна» (1925). Закінчив правничий факультет Львівського університету (1912). Працював у адвокатських канцеляріях Калуша. Із приходом у Галичину російських військ, 1914 заарештований як «ав­строфіл» і вивезений у Томську губернію (Росія). У червні 1917 повернувся в Україну, працював у Він­ниці секретарем земельної управи і викладачем німецької мови в гімназії. У квітні–листопаді 1918 увʼязнений за наказом уряду Української Держави. Після звільне­н­ня брав активну участь у роз­будові ЗУНР: навесні 1919 при­значений повітним комісаром у містечку Делятин (нині смт На­двірнянського р-ну), згодом — у м. Косів (обидва — нині Івано-Франківська обл.). У складі УГА пере­йшов на Над­дні­прянську Україну, на початку 1920 вступив до КП(б)У, працював у редакції газети «Червоний стрілець», «Галицький комуніст», «Комуніст Прикарпа­т­тя». У липні того ж року брав участь у поході Червоної армії в Галичину, у Тернополі при­значений членом Галревкому, від­повід­ав за конфіскацію поміщицьких і церковних земель. Після звинуваче­н­ня у звʼязках із В. Вин­ниченком виключений із партії. До 1924 в м. Умань (нині Черкаська обл.) працював у редакції газети «Вісті Уманьщини», лектором на політичних курсах, директором сільськогосподарської школи. Від 1924 — у Києві: слідчий при губернському суді, 1926–27 — секретар губвиконкому, 1927–30 — секретар уповноваженого української науки. Від 1931 — науковий спів­робітник Комісії ВУАН з історії Західної України. Як письмен­ник дебютував 1907 новелою «Купували образи». Більшість його творів, зокрема й збірка новел «Дві сили» (1927), — про життя народу Західної України, що знемагав під іноземним гнітом. Романи «Чорногора говорить» (1931) — про станове роз­шарува­н­ня у гуцульському селі, «Голуба кров» (1932, ч. 1) — про галицьку інтелігенцію в Австро-Угорській імперії. Повісті «Село встає» (1929) і «Степ» (1931) присвячені становлен­ню нового ладу в Радянській Україні. Написав пʼєси для дітей «Дитяче свято», «Тарас-дитина» (обидві — 1914), книгу публіцистики «Панський терор на Західній Україні» (1932), літературо­знавчі дослідже­н­ня «Соціальні моменти в творчості В. Стефаника» (1932) та «Марко Черемшина» («Літературна газета», 1932, 12 червня). Залишив спогади «Моя зу­стріч з Іваном Франком» (1930). 5 лютого 1933 заарештований, за звинуваче­н­нями у націоналізмі (зокрема за роман «Голуба кров») та звʼязках з УВО засуджений до 5-ти років по­збавле­н­ня волі, 1937 — до роз­стрілу. Реабілітований 1959.