КОКО́ВСЬКИЙ Франц Михайлович (псевдоніми і криптоніми: Бог­дан Левченко, Франц Кок, Франц Михайлів, Елепідон, К. Ф.; 17. 03. 1885, м. Бережани, нині Тернопільська обл. — 09. 09. 1940, Тернопіль) — письмен­ник, драматург, літературний критик, пере­кладач, етно­граф, право­знавець. Доктор права (1923). Закінчив Бережанську гімназію (1906), на­вчався на філософському факультеті Львівського університету, але 1907 за участь у студентській демонстрації проти полонізаційної політики від­рахований. Продовжив на­вча­н­ня на правничих факультетах університетів м. Ґрац (Австрія) та Чернівців, диплом отримав 1911 у Львівському університеті. До 1914 — помічник адвоката у містах Бережани та Під­гайці (нині Тернопільська обл.). У роки ЗУНР очолював комісаріат містечка Козова (нині смт Тернопільської обл.). 1921–25 — адвокат у Бережанах; 1925–28 — повітовий суддя у Під­гайцях; від 1928 — окружний суддя у м. Сянок (Польща). Спів­засновник таємного літературно-освітнього гуртка «Молода Україна». Один із засновників товариства «Лемківщина» та одно­ймен­ного музею у м. Сянок (1930), спів­робітник газети «Лемко». 1934 за національно-патріотичну діяльність і під­тримку УНДО звільнений польською владою з посади. Повернувся до Бережан, де був суд­дівським радником, очолював філію товариства «Сільський господар», працював у проф­спілці. 1936 від­крив музей імені А. Чайковського. Від вересня 1939 — режисер Львівського українського драматичного театру імені І. Франка. У ніч на 24 грудня того ж року заарештований органами НКВС, засуджений до 8-ми років виправно-трудових таборів, помер у вʼязниці. Дебютував 1903 віршем «В хвилі роз­луки» у газети «Руслан». Член літературно-мистецького обʼ­єд­на­н­ня «Молода муза» (1906–14). Друкувався у газетах «Громадський голос», «Буковина», «Новий час», журналах «Життя і зна­н­ня», «Рідна мова», «Рідна школа», «Дзвінок». Автор популярних біо­графій, нарисів і літературно-критичних статей про українських письмен­ників та громадських діячів, зокрема О. Авдиковича, Т. Бордуляка, Я. Веселовського, М. Коцюбинського, Б. Лепкого, О. Маковея, М. Міхновського, Т. Шевченка («Оповіданє про Тараса Шевченка», Чц., 1909). До 1914 пере­кладав для театру «Руська бесіда» пʼєси й лібрето опер німецьких (Ґ. Гауптман­на), французьких (Е. Ро­стана, А. Бернштайна), італійських, російських (О. Пушкіна) авторів. Від 1930-х років ви­ступив як письмен­ник-реаліст, дотепний оповід­ач. Опублікував низку праць з історії, мови, топоніміки і культури лемків («Східними межами Лемківщини», Л., 1936; «Памʼятки старовини на Лемківщині», «З лемківського говору», «Назви сіл у Сяніч­чині в 15 ст.», «Назви сіл Ліського повіту», «Старі церкви на Лемківщині», «Стара Лемківська колядка», «Історія села Карликове», «Писанки на Лемківщині», «Культурний рух на Лемківщині», «Домашній промисел і торгівля у лемків»; про боротьбу лемків за українську державність у період ЗУНР («Лемківські республіки в 1918–1919 роках» // «Історичний календар-альманах “Червоної калини” на 1935 рік», Л., 1934; «Із записника лемка», «Забуті могили», «Прелучанська міліція», «Листопадові дні в Полон­ній»). Послідовно об­стоював тезу про лемків як гілку українського народу.