Павлюк Ярослав Олексійович

ПАВЛЮ́К Ярослав Олексі­йович (11. 03. 1955, м. Буськ, нині Золочівського р-ну Львівської обл. — 02. 12. 2008, Львів, похований у рідному місті) — письмен­ник, спортс­мен. Член НСПУ (1991). Премія імені Ірини Вільде (2008, за роман «Нічний імператор»). Майстер спорту з бігу на 60 та 100 м (1975). Закінчив факультет автоматики Львівського політехнічного ін­ституту (1977) та заочно 4 р. на­вчався на факультеті журналістики Львівського університету. Активно за­ймався легкою атлетикою (1972—79), був членом збірної України з бігу на 100 м (1975—79). Працював молодшим науковим спів­робітником автоматизованих систем керува­н­ня НДІ метрології і стандартизації у Львові (1977—78), тренером із легкої атлетики та кореспондентом городоцької ра­йон­ної газети «Серп і молот» (Львівська обл., 1980—84), директором Львівського між­обласного від­діле­н­ня Літфонду України (1985—2006). У 1970-і рр. певний час був близьким до львівського інтелектуального, пере­важно російськомовного, середовища, яке отримало неофіційну назву «Львівська школа» (лідери Г. Комський та І. Клех). Автор книг прози «Фільмар: Новели, повісті» (К., 1989), «Ракурс: Повісті» (Л., 1990), «Романи по­дружньої пари» (Л., 2000; спільно з О. Скоробогатько), казки «Будиночок, в якому ніхто не спить» (К., 1993), сценаріїв документальних фільмів «Бойківська церква» (1990), «Батурин» і «Глухів» (обидва — 1991), низки критичних статей та есеїв. Новели, повісті та романи письмен­ника друкувалися у журналах «Жовтень» (1985, № 5; 1986, № 9; 1987, № 9, 10; 1989, № 12; 1988, № 12: «Осінь у раю: повість»), «Україна» (1989, № 9: «Голова Іоан­на: повість»), «Дзвін» (1994, № 9: «Сад пʼяних вишень: із міських на­строїв»; 1998, № 7: «Нічний імператор: роман»), а продовже­н­ня роману — в журналі «Сучасність» (1998, № 4) та «Курʼєрі Кривбасу» (1999, ч. 119/121). В остан­ньому часописі опубліковані й новели письмен­ника (1997, ч. 87/90), а в «Сучасності» — автокоментарі до роману «Сад пʼяних вишень» — «Думок печальних генерал, або Ментальність-сенти» (1997, № 7/8). Вільна проза «Шевченкоманія» вперше оприлюднена скорочено під на­звою «Шевченко чи “Без сорома казка”: Дєн­нік» у журналі «Дукля» (1998, № 5). Уривки з повісті «Саду пʼяних вишень» уміщені в газеті «Літературний Львів» (1994, ч. 15), а з «Нічного імператора» — у журналі «Дукля» (1995, № 6). Новела «Просто проза» пере­кладена польською мовою і на­друкована у місячнику «Dekada Literacka» (1998, № 10). Письмен­ник-урбаніст П. зумів надати українській прозі нової стилістики та кіномато­графічності. Його стиль життя був стилем письма. Він з особливою силою від­творив від­чай і без­надію втраченого поколі­н­ня 1970-х рр. в одному зі своїх кращих творів — «Сад пʼяних вишень». Цей твір називають то повістю, то романом, тому що є два цілком від­мін­ні його варіанти: журнальний і книжковий. Перший варіант тяжіє до класичної української прози, а другий є яскравим зразком постмодерного прозопису. З первісним твором сталася дивна метаморфоза: він немов би пере­йшов у реальний вимір життя і роз­почав само­стійно жити, за­знаючи впливів нових літературних віянь; роз­почав обро­стати різними історіями та документами (до нього потрапив і лист А. Тарковського до С. Параджанова з архіву письмен­ника) та вести захоплюючу гру з читачем і мовними стихіями — українською та російською. «Сад пʼяних вишень» можна на­звати реквієм за втраченим поколі­н­ням в умовах тоталітарної сисмеми і над­звичайно ориґінальним екс­периментом в українській прозі 1980-х рр. Первісний варіант повісті «Сад пʼяних вишень» уміщений в антологіях «Приватна колекція» (Л., 2002) та «Книга Лева: Львів як текст. Львівський прозовий андеґраунд 70—80-х рр. ХХ ст.» (Л., 2014). До вагомих здобутків письмен­ника належать історичний роман «Нічний імператор» та новаторська вільна проза «Шевченкоманія».

Завантажити статтю