П

П — двадцята літера української абетки. Є в інших алфавітах, створених на основі словʼяно-кириличної графіки. Назва літери «пе» вживається як імен­ник середнього роду. Буває велика й мала, має рукописну й друковану форми. Походить від кириличної літери «П» («покой»), що в свою чергу корі­н­ням сягає уставного «π» («пі»). У староукраїнській графіці мала варіанти написа­н­ня, зумовлені типом письма та належністю писаря до писемної школи, що разом з іншими ознаками допомагає ви­значити час і місце написа­н­ня памʼятки. У 16 ст. зʼявилася друкована форма літери. У сучасній українській літературній мові по­значає  [п] — шумний, проривний, губно-губний приголосний звук, що твориться без участі голосу (глухий). Вимовляється твердо або напів­помʼякшено (перед [і]). У старословʼянській кириличній писемності мала числове значе­н­ня «вісімдесят». Нині використовується у класифікаційному поділові зі значе­н­ням «двадцятий»: пункт «П» роз­ділу В. При цифровій нумерації вживається як додаткова диференційна ознака, коли низка предметів має однаковий номер: шифр № 15-п тощо. Вживають в абревіатурах: напр., ППО, ПЗУ.

Завантажити статтю