П

П — двадцята літера української абетки. Є в інших алфавітах, створених на основі слов’яно-кириличної графіки. Назва літери «пе» вживається як іменник середнього роду. Буває велика й мала, має рукописну й друковану форми. Походить від кириличної літери «П» («покой»), що в свою чергу корінням сягає уставного π («пі»). У староукраїнській графіці мала варіанти написання, зумовлені типом письма та належністю писаря до писемної школи, що разом з іншими ознаками допомагає визначити час і місце написання пам’ятки. У 16 ст. з’явилася друкована форма літери. У сучасній українській літературній мові позначає  [п] — шумний, проривний, губно-губний приголосний звук, що твориться без участі голосу (глухий). Вимовляється твердо або напівпом’якшено (перед [і]). У старослов’янській кириличній писемності мала числове значення «вісімдесят». Нині використовується у класифікаційному поділові зі значенням «двадцятий»: пункт «П» розділу В. При цифровій нумерації вживається як додаткова диференційна ознака, коли низка предметів має однаковий номер: шифр № 15-п тощо. Вживають в абревіатурах: напр., ППО, ПЗУ.

Завантажити статтю