Пастернак Борис Леонідович

Визначення і загальна характеристика

ПАСТЕРНА́К Борис Леонідович (Пастернак Борис Леонидович; 29. 01(10. 02). 1890, Москва — 30. 05. 1960, с-ще Передєлкіно Московської обл.) — російський письменник, перекладач. Син Л. Пастернака. Народився у професійно-артистичній родині, яка 1889 переїхала з Одеси до Санкт-Петербурга. Від 1901 навчався у гімназії, де готувався до музичної кар’єри, що згодом переросла у захоплення поезією, 1909–13 — на філософському відділенні історико-філологічного факультету Московського університету. 1912 один семестр студіював філософію у Марбурзькому університеті (Німеччина). 1914–17 перебував на Уралі, де працював на одному із хімічних підприємств. Після повернення до Москви працював у Театральному відділі Наркомосвіти та редакції газети «Гудок». Від 1936 і до смерті проживав на дачі в Передєлкіному, де нині розміщений його меморіальний музей. Зазнав переслідування органами НКВС за нібито антирадянську орієнтацію творчості, 1958 був відрахований зі складу Спілки письменників СРСР. Постійне прагнення до розвитку і самоудосконалення, до усвідомлення духовних основ буття світу в їх зв’язку із сенсом буття окремої людської особистості зумовили й специфіку поезії П. та його складного, сповненого драматичних духовних пошуків і напружених філософських роздумів творчого шляху. Шлях цей пролягає від формальної ускладненості перших віршових спроб до чіткої, класичної ясності зрілого вірша, від початкового захоплення загальною ейфорією революційного оновлення світу до визнання у ролі пріоритетних моральних цінностей та філософських істин християнського віровчення. Лірика П. відзначена високою поетичною культурою, пронизана відчуттям спорідненості зі світом природи, поезії, кохання. Вона інтелектуально вишукана й непроста, заглиблена у роздуми і, водночас, схвильовано пристрасна та мелодійно розмірена. Як поет П. формувався під перехресним впливом символістів та футуристів. Формально він співвідносив себе з групою поміркованих футуристів «Центрифуги», у 1920-х pp. входив навіть у ЛіФ (Лівий фронт Мистецтв), тобто найбільш радикальне й агресивне крило пролетарської літератури, але фактично не належав ні до тих, ні до інших. З футуристами, а потім і з ліфівцями поета пов’язувала лише спільна зорієнтованість на пошуки нової поетичної мови, а також особиста дружба з В. Маяковським і М. Асеєвим, які входили до цих угруповань. П. — автор численних поетичних збірок («Близнец в тучах», 1914; «Поверх барьеров», 1917; «Сестра моя — жизнь», 1922; «Темы и вариации», 1923; «На ранних поездах», 1943; «Земной простор», 1945; «Когда разгуляется», 1956–59) та поем («Высокая болезнь», 1924; «Девятьсот пятый год», 1925; «Лейтенант Шмидт», 1926; «Второе рождение», 1932), роману у віршах «Спекторский» (1924–30), а також перекладів сучасної і класичної грузинської поезії (Н. Бараташвілі, Важа Пшавела, Т. Табідзе, П. Яшвілі, С. Чиковані та ін.), трагедій В. Шекспіра («Отелло», «Гамлет», «Король Лір», «Макбет», «Ромео і Джульєтта»), «Фауста» Й. Ґете, поетичних творів Т. Шевченка, І. Франка, П. Тичини, М. Рильського та ін. Надзвичайну мистецьку вартість має його переклад поеми «Марія» Т. Шевченка, вступу до поеми «Мойсей» І. Франка. Відомий П. і як автор кількох прозових творів — повість «Детство Люверс» (1918), незакінчений фрагмент «Повесть» (1929), книга автобіографічної прози «Охранная грамота» (1931), що стала своєрідним підведенням літературних підсумків за два попередні десятиліття творчості. У книзі він формулює свою позицію в мистецтві, свої уявлення про місце поета у світі, ілюструючи основні положення описом власної біографії та долі В. Маяковського, як поета-сучасника, найбільш близького йому по духу. Найвідомішим прозовим твором П. став роман «Доктор Живаго» (1946–56), який критики вважають своєрідною духовною автобіографією письменника, в якій він висловив свою остаточно сформовану ідейну позицію. У романі відтворена трагічна доля російської інтелігенції, розкрита на тлі історичних зламів, що переживала Росія в 1-й половині 20 ст. У центрі подій — життя лікаря, філософа і поета Юрія Андрійовича Живаго, який разом із Ларою Антиповою виступають головними героями роману. Вони проходять крізь буремні роки революції та громадянської війни, в горнилі яких формується їхній світогляд та світ духовних цінностей. За цей роман П. був удостоєний Нобелівської премії з літератури (1958), що стало приводом для його ідеологічного цькування на теренах СРСР. Окремі його поезії українською мовою переклали І. Андрусяк, Ю. Андрухович, Ю. Буряк, А. Кичинський, П. Куценко, А. Могильний, М. Рябчук, Л. Талалай та ін. На честь письменника названо астероїд 3508.

Завантажити статтю