Пастернак Борис Леонідович

ПАСТЕРНА́К Борис Леонідович (Пастернак Борис Леонидович; 29. 01(10. 02). 1890, Москва — 30. 05. 1960, с-ще Пере­дєлкіно Московської обл.) — російський письмен­ник, пере­кладач. Син Л. Пастернака. Народився у професійно-артистичній родині, яка 1889 пере­їхала з Одеси до Санкт-Петербурга. Від 1901 на­вчався у гімназії, де готувався до музичної карʼєри, що згодом пере­росла у захопле­н­ня поезією, 1909—13 — на філософському від­ділен­ні історико-філологічного факультету Московського університету. 1912 один семестр студіював філософію у Марбурзькому університеті (Німеч­чина). 1914—17 пере­бував на Уралі, де працював на одному із хімічних під­приємств. Після поверне­н­ня до Москви працював у Театральному від­ділі Наркомосвіти та редакції газети «Гудок». Від 1936 і до смерті проживав на дачі в Пере­дєлкіному, де нині роз­міщений його меморіальний музей. За­знав пере­слідува­н­ня органами НКВС за нібито антирадянську орієнтацію творчості, 1958 був від­рахований зі складу Спілки письмен­ників СРСР. По­стійне прагне­н­ня до роз­витку і самоудосконале­н­ня, до усві­домле­н­ня духовних основ буття світу в їх звʼязку із сенсом буття окремої людської особистості зумовили й специфіку поезії П. та його складного, сповненого драматичних духовних пошуків і напружених філософських роз­думів творчого шляху. Шлях цей пролягає від формальної ускладненості перших віршових спроб до чіткої, класичної ясності зрілого вірша, від початкового захопле­н­ня загальною ейфорією революційного оновле­н­ня світу до ви­зна­н­ня у ролі пріоритетних моральних цін­ностей та філософських істин християнського віровче­н­ня. Лірика П. від­значена високою поетичною культурою, пронизана від­чу­т­тям спорідненості зі світом природи, поезії, коха­н­ня. Вона інтелектуально вишукана й не­проста, за­глиблена у роз­думи і, водночас, схвильовано пристрасна та мелодійно роз­мірена. Як поет П. формувався під пере­хресним впливом символістів та футуристів. Формально він спів­від­носив себе з групою поміркованих футуристів «Центрифуги», у 1920-х pp. входив навіть у ЛіФ (Лівий фронт Мистецтв), тобто найбільш радикальне й агресивне крило пролетарської літератури, але фактично не належав ні до тих, ні до інших. З футуристами, а потім і з ліфівцями поета повʼязувала лише спільна зорієнтованість на пошуки нової поетичної мови, а також особиста дружба з В. Маяковським і М. Асеєвим, які входили до цих угруповань. П. — автор числен­них поетичних збірок («Близнец в тучах», 1914; «Поверх барьеров», 1917; «Сестра моя — жизнь», 1922; «Темы и вариации», 1923; «На ран­них поездах», 1943; «Земной простор», 1945; «Когда разгуляется», 1956—59) та поем («Высокая болезнь», 1924; «Девятьсот пятый год», 1925; «Лейтенант Шмидт», 1926; «Второе рождение», 1932), роману у віршах «Спекторский» (1924—30), а також пере­кладів сучасної і класичної грузинської поезії (Н. Бараташвілі, Важа Пшавела, Т. Табідзе, П. Яшвілі, С. Чиковані та ін.), трагедій В. Шек­спіра («Отел­ло», «Гамлет», «Король Лір», «Макбет», «Ромео і Джульєт­та»), «Фауста» Й. Ґете, поетичних творів Т. Шевченка, І. Франка, П. Тичини, М. Рильського та ін. Над­звичайну мистецьку вартість має його пере­клад поеми «Марія» Т. Шевченка, вступу до поеми «Мойсей» І. Франка. Ві­домий П. і як автор кількох прозових творів — повість «Детство Люверс» (1918), незакінчений фрагмент «Повесть» (1929), книга автобіо­графічної прози «Охран­ная грамота» (1931), що стала своєрідним під­веде­н­ням літературних під­сумків за два попередні десятилі­т­тя творчості. У книзі він формулює свою позицію в мистецтві, свої уявле­н­ня про місце поета у світі, ілюструючи основні положе­н­ня описом власної біо­графії та долі В. Маяковського, як поета-сучасника, найбільш близького йому по духу. Найві­домішим прозовим твором П. став роман «Доктор Живаго» (1946—56), який критики вважають своєрідною духовною автобіо­графією письмен­ника, в якій він висловив свою остаточно сформовану ідейну позицію. У романі від­творена трагічна доля російської інтелігенції, роз­крита на тлі історичних зламів, що пере­живала Росія в 1-й половині 20 ст. У центрі подій — життя лікаря, філософа і поета Юрія Андрі­йовича Живаго, який разом із Ларою Антиповою ви­ступають головними героями роману. Вони проходять крізь буремні роки революції та громадянської війни, в горнилі яких формується їхній світо­гляд та світ духовних цін­ностей. За цей роман П. був удостоєний Нобелівської премії з літератури (1958), що стало приводом для його ідеологічного цькува­н­ня на теренах СРСР. Окремі його поезії українською мовою пере­клали І. Андрусяк, Ю. Андрухович, Ю. Буряк, А. Кичинський, П. Куценко, А. Могильний, М. Рябчук, Л. Талалай та ін. На честь письмен­ника на­звано астероїд 3508.

Завантажити статтю