Паращук Михайло Іванович

ПАРАЩУ́К Михайло Іванович (16. 11. 1878, с. Варваринці, нині Тернопільського р-ну Тернопільської обл. — 24. 12. 1963, м. Баня Пловдивської обл., Болгарія) — скульптор. Орден Кирила і Мефодія (Болгарія). На­вчатися скульптури почав у 13 р. у С. Вуйцика. Від 1893 працював у майстерні Ю. Шопінського в Кракові (Польща), ре­ставрував скульптури каплиці Сиґізмунда I на Вавелі. Водночас від­відував заня­т­тя зі скульптури С. Барабаша в Краківській художньо-промисловій школі. Освіту продовжив у Ві­денській академії мистецтв (1896—98). При­їхавши 1899 у Львів, був помічником у майстерні А. Попеля, у спів­праці з яким оздоблював Міський театр (1898—1900), бібліотеку Університету (1901—02), Художньо-промисловий музей (1902—03) тощо. 1902—06 пере­бував у Варшаві, працюючи керівником скульптурно-каменярської фірми С. Баранського. Як випадковий учасник замаху на російського генерала Г. Скалона, 1906 був змушений залишити Варшаву. Повернувшись до Львова, отримав майстерню та посаду ре­ставратора скульптури Церковного музею (нині Національний музей у Львові). Став членом літературно-художнього обʼ­єд­на­н­ня «Молода муза»; виконав серію погрудь, що вирізняються психологічним реалізмом у трактуван­ні облич­чя й екс­пресивним опрацюва­н­ням поверх­ні тіла; голови ви­ступають з нерівних, шорстких, неспокійно зборознених торсів чи під­ставок. Учасник мистецьких ви­ставок, зокрема Товариства шанувальників красних мистецтв. Персональна — у Львові (1907). У цьому ж році та 1908—09 на­вчався в Парижі в Академії Жуліана (закінчив 1909; викладач Ш.-Р. Верле; нагороджений золотою меда­л­лю за «Погру­д­дя старця» («Порт­рет сліпого італійця»), 1908), а також в ательє О. Родена, під впливом якого роз­почав роботу над серією із шести статуй «Поневолені» (завершив у Львові 1908). По­статі українців, що виявляли різні душевні стани, отримали глибоке трактува­н­ня. На­строєм і змістом найбільш на­ближені до ідей символізму фігури «Самітна» і «Правда». В стилістиці цих скульптур митець вагався між роденівським ім­пресіонізмом і реалізмом (з пере­дачею етно­графічних деталей). 1909—10 викладав скульптуру в приватному Ін­ституті пластичного мистецтва в Мюнхені. 1910—11 пере­бував у Львові; створив нереалізовані проєкти монументальних скульптур для міста: моделі памʼятників Т. Шевченку та Ю. Словацькому й фонтана з фігурою німфи на розі вул. Коперника й Ос­солінських (нині Стефаника). 1912—13 працював у Києві, де виконав погру­д­дя М. Лисенка й конкурсний проєкт памʼятника Т. Шевченку. Від початку 1-ї світової війни пере­бував в ав­стрійському таборі для полонених Талергоф (м. Ґрац, Австро-Угорщина, нині Австрія), звідки втік у листопаді 1914. Працював у Відні (створив погру­д­дя митрополита Андрея Шептицького, Б. Лепкого та М. Василька; усі — 1915), а потім у таборі українських військовополонених у м. Раштат (Німеч­чина), де керував скульптурно-керамічною майстернею; за його проєктом там встановлено памʼятник загиблим полоненим українцям «Синам України — їх земляки» (1918). Був активним членом Союзу визволе­н­ня України. Навесні 1918 повернувся в Україну, в 1919 був головою дипломатичної місії УНР в Тал­лін­ні, радником пред­ставництва УНР у Литві. Від 1921 працював у Софії, де особливо досягнув успіхів та слави своїми монументальними скульптурами. Створив понад 40 погрудь і порт­ретних барельєфів громадських, культурних і політичних діячів, по­значених рисами академізму. Автор на­гробного памʼятника М. Драгоманову в Софії (1932, бронза, граніт), його погру­д­дя (1961, гіпс). Один з ініціаторів товариства «Громада» та Болгарсько-українського культурного товариства. 1926 організував зʼїзд української еміграції та очолив Малу Раду, обрану на ньому. Деякі твори П. зберігаються в Національному музеї у Львові, Тернопільському художньому музеї, Художньому музеї м. Сливен (Болгарія).

Фотоілюстрації

×

❮ ❯

Завантажити статтю