ПЕТЛЮ́РА Олександр Васильович (29. 08. 1888, Полтава — 04. 03. 1951, м. Торонто, провінція Онтаріо, Канада) — військовий і громадський діяч. Брат  Симона, дід Юрія Петлюр. На­вчався у Полтавській духовній семінарії. З початком 1-ї світової війни пішов добровольцем до російської армії. Служив у 34-му Сєвському піхотному полку, згодом — у 436-й Полтавській пішій дружині ополче­н­ня, після закінче­н­ня 3-ї Київської школи прапорщиків — як помічник курсового офіцера школи, в подальшому у зван­ні під­поручника — у різних військових під­роз­ділах на військово-адміністративних посадах. Як делегат від 399-го Миколаївського піхотного полку брав участь у 1-му Всеукраїнському військовому зʼ­їзді (18–21 травня 1917). З початком формува­н­ня перших українських національних військових частин у червні 1917 — командир сотні 1-го Українського запасного козацького полку (згодом — полк імені геть­мана Дорошенка) у Чернігові, недовго був командиром цього полку. У грудні 1917 демобілізувався у звʼязку з від­ставкою брата з посади генерального секретаря військових справ. Брав участь у формуван­ні пов­станських загонів на Слобожанщині, у квітні 1918 при­значений комісаром м. Хорол (нині Лубенського р-ну Полтавської обл.). За часів Української Держави геть­мана П. Скоропадського повернувся на військову службу, в серпні 1918 під­вищений до поручника. Після від­новле­н­ня республіки від грудня 1918 — у резерві Штабу Армії УНР, від травня 1919 — звʼязковий при 16-му пішому баталь­йоні у зван­ні полковника (за посадою). Від­ряджений до Польщі, від січня 1920 як штабний старшина брав участь в українсько-польських пере­говорах. Від березня 1920 командував етапним курсом 3-ї Залізної стрілецької дивізії. Після під­писа­н­ня Польщею мирного договору з більшовиками на­прикінці 1920 разом із іншими діячами Армії УНР був інтернований, до 1925 мешкав у таборі для військовополонених у м. Каліш. Член Українського військово-історичного товариства, спів­засновник і голова таборового літературно-мистецького товариства «Веселка». Від 1928 під прі­звищем Хорольський служив офіцером-контрактником у Війську Польському. Про­йшов курси командирів баталь­йон­ного рівня (1935), командував баталь­йоном. З початком 2-ї світової війни у вересні 1939 брав участь у бо­йових діях у складі Війська Польського, уникнув полону, таємно проживав у м. Холм (Польща). У червні 1941 разом із С. Скрипником (див. Мстислав) та І. Тиктором входив до складу редакції г. «Волинь» у Рівному. Восени 1943, як прихильник УНРівського політичного руху, звинувачений у нелояльності до ОУН. Ви­їхав до Львова, звідти — до Варшави, 1944 — до Братислави. Згодом мешкав у американській зоні окупації Німеч­чини. 1950 у групі митрополита УАПЦ Мстислава (Скрипника) пере­їхав до Канади, працював робітником. Залишався активним у громадському і церковному житті, вміщував публікації у часописі «Церква і нарід». Нагороджений Хрестом Петлюри та Воєн­ним хрестом Української Народної Республіки (посмертно).