Петлюра Симон Васильович

ПЕТЛЮ́РА Симон Васильович (10(22). 05. 1879, Полтава — 25. 05. 1926, Париж) — державно-політичний діяч, публіцист. Брат Олександра, чоловік Ольги, батько Лариси (Лесі) Петлюр, дядько Мстислава. Від 1895 на­вчався у Полтавській духовній семінарії, в якій від 1898 належав до таємної української громади. 1902 за політичну діяльність виключений із семінарії, під за­грозою арешту ви­їхав на Кубань, де вчителював, зокрема у міському початковому училищі м. Катеринодар (нині Краснодар, РФ), а потім під керівництвом Ф. Щербини працював над архівами Кубанського козацького війська. Як член Революційної української партії (РУП) брав участь у діяльності її філії — Чорноморської вільної громади. Двічі був заарештований, після звільне­н­ня у березні 1904 ви­їхав до Києва, а звідти восени того ж року — до Львова для партійно-організаційної роботи в газеті РУП «Селянин», також спів­працював із часописами «Літературно-науковий вістник», «Добра новина», «Праця» та ін. 1905 повернувся до Києва, взяв участь у 2-му зʼ­їзді РУП. На початку 1906 від­відав Львів, як делегат Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП) був учасником зʼ­їзду галицької Української соціал-демократичної партії. По тому ви­їхав до Санкт-Петербурга, разом із П. Понятенком і М. Поршем уві­йшов до складу редколегії місячника «Вільна Україна», але в липні 1906, після закри­т­тя владою часопису, повернувся до Києва. Секретар г. «Рада», 1907—09 — спів­редактор друкованого органу УСДРП «Слово», вміщував публікації і в інших ви­да­н­нях. На деякий час повернувся до Полтави, але у жовтні 1908 ви­їхав до С.-Петербурга. 1911 оселився у Москві, працював бухгалтером у «Східному товаристві товарних складів і транс­портува­н­ня товарів із видачею позик», згодом — у «Памірському золото­промисловому товаристві». 1912 разом із О. Саліковським заснував і редагував ж. «Украинская жизнь» (виходив до початку 1917). Від 1915 до березня 1917 — за­ступник уповноваженого на Західному фронті Всеросійського союзу земств. У квітні 1917 обраний головою Українського військового комітету Західного фронту і делегований на Національний кон­грес (6—8 квітня 1917). На 1-му Всеукраїнському військовому зʼ­їзді у Києві (18—21 травня 1917) обраний головою Генерального військового комітету Українського. 8 травня 1917 кооптований до складу Української Центральної Ради, а при утворен­ні її виконавчого органу — Генерального Секретаріату (28 червня 1917) — став першим генеральним секретарем військових справ, однак офіційно був затверджений Тимчасовим урядом лише 15 листопада 1917. Домагався пришвидше­н­ня українізації частин російської армії та створе­н­ня основи українських збройних сил. 18 грудня 1917 внаслідок цілого комплексу причин подав у від­ставку, того ж місяця сформував із добровольців Гайдамацький Кіш Слобідської України, що у січні—лютому 1918 ві­ді­грав значну роль у боях із російським більшовицьким військом на Лів­обереж­жі, а згодом при обороні Києва і ліквідації більшовицького заколоту з центром на заводі «Арсенал». 3 березня 1918 звільнений з посади командира Коша і в на­ступні місяці, залишаючись противником союзу Української Народної Республіки (УНР) з Німеч­чиною і Австро-Угорщиною, зосередився на не­урядовій діяльності.

Після геть­манського пере­вороту (29 квітня 1918) П. обрано головою Київського губернського земства, згодом і Всеукраїнського союзу земств. 27 липня 1918 заарештований геть­манським урядом, пере­бував в увʼязнен­ні до 9 листопада того ж року. Від­разу після створе­н­ня Директорії Української Народної Республіки як центру антигеть­манського пов­ста­н­ня (13 листопада 1918) пере­їхав з Києва до м. Біла Церква (нині Київської обл.) й очолив пов­станські війська як Головний Отаман. З від­новле­н­ням республіканського устрою України П. із Директорією УНР пере­бував у Києві, під­тримав обʼ­єд­на­н­ня Західноукраїнської Народної Республіки з УНР в єдину державу (див. Акт Злуки УНР і ЗУНР), учасник Трудового кон­гресу (22—28 січня 1919), що затвердив це обʼ­єд­на­н­ня. Після захопле­н­ня Києва російськими більшовицькими військами у лютому 1919 і від­ходу Армії УНР та ви­їзду Голови Директорії УНР В. Вин­ниченка за кордон, П. виконував його обовʼязки, а 9 травня 1919 обраний Головою (11 лютого ви­йшов з УСДРП). 15 листопада 1919, після ви­їзду членів Директорії УНР за кордон, П. одноосібно очолив її. Намагався боротися зі стихійними єврейськими погромами, для чого вживав досить рішучих заходів. У важких внутрішніх і зовнішніх умовах протягом 10-ти місяців він очолював збройну боротьбу Армії Української Народної Республіки (від липня 1919 — обʼ­єд­наних Армій УНР і Української галицької армії) проти більшовиків і військ генерала А. Денікіна. Опинившись в оточен­ні ворожих сил у без­вихідному становищі, зокрема після пере­ходу зʼ­єд­нань УГА до А. Денікіна, уряд УНР на чолі з П. 5 грудня 1919 ви­їхав за кордон, до Варшави, шукати під­тримки й союзників, а Армія УНР за його наказом пішла у Перший Зимовий похід. 16 грудня 1919 від­новив діяльність центральних установ УНР. Після укладе­н­ня Варшавського договору Директорії УНР з Польщею війська УНР під проводом П. спільно з польською армією повели на­ступ проти більшовиків і 7 травня 1920 зайняли Київ. Коли 10 червня 1920 обʼ­єд­нані армії від­ступили з міста, Армія УНР продовжувала боротьбу власними силами, але після пере­мирʼя між Польщею і Радянською Росією в листопаді 1920 головні зʼ­єд­на­н­ня Армії УНР пере­йшли р. Збруч і були інтерновані у Польщі. 25 жовтня 1921 П. видав наказ про початок Другого Зимового походу, 15 травня 1922 при­значив командувачем пов­станськими силами на Прав­обереж­жі Я. Гальчевського. Враховуючи вимоги більшовиків до Польщі видати П., 2 січня 1923 він при­їхав до Будапешта, 16 жовтня 1924 через Ві­день і Женеву прибув до Франції. Мешкав у Парижі, продовжував політичну та організаційну роботу, керував діяльністю уряду УНР в еміграції, заснував тижневик «Тризуб». Загинув від кульових поранень внаслідок терористичного акту, похований на цвинтарі Монпарнас. У Парижі від 1926 діє Бібліотека ім. С. Петлюри. Уряд УНР в екзилі 1932 заснував нагороду УНР «Хрест Симона Петлюри» (від 1974 — орден). 2009 Національний банк України викарбував монету, присвячену П., 2018 Кабінет міністрів України заснував академічну стипендію його імені для здобувачів освітнього рівня «магістер». У Рівному, Він­ниці, Тернополі встановлено памʼятники, у Києві, Полтаві та інших містах — меморіальні дошки П., у багатьох містах його імʼям на­звано вулиці.

Завантажити статтю