Пронашко Анджей

ПРОНА́ШКО Анджей (13. 12. 1887, с. Деребчин Ямпільського пов. Подільської губ., нині Жмеринського р-ну Вінницької обл. — 15. 01. 1961, Варшава) — живописець, графік і сценограф. Брат З. Пронашка. Навчався у Краківській академії мистецтв (1909–10; викладачі Л. Вичулковський, С.-М. Дембіцький). 1914–17 — у м. Закопане. Працював як сценограф у цьому місті (1915), а також у м. Лодзь (1917–18, 1920–22), Кракові (1923–24; усі — Польща), Львові (1918, 1932–37), Варшаві (1924–26, 1937–39). Один із засновників об’єднання «Польські експресіоністи» (1917; 1919–22 — «Формісти»). Від 1927 — член варшавського угруповання «Praesens», від 1932 — львівської «Нової генерації». Після 1945 був директором Старого театру в Кракові, від 1957 — сценографом Польського театру у Варшаві. Учасник мистецьких виставок у Львові (1910–13, 1918, 1920, 1931–38). Персональна — у Львові (1932). Створював фігурні композиції, портрети, пейзажі, натюрморти; займався сценографією; проєктував театральні будинки й меблі; публікував статті про проблеми живопису, дизайну й театру; посмертно видано його спогади (1976). Починав як символіст, після 1913 звернувся до експресіонізму й формізму — локального польського варіанту мистецького авангарду, що виріс у надрах експресіонізму й кубізму. Як один з лідерів цього напряму, П. розробляв концептуальні ідеї творчості, що базувалися на аналітичному осмисленні взаємодії кольору, об’єму та простору з площиною картини. У Львові 1918 експонував, зокрема, акварель «Процесія» з циклу «Покладення до гробу» (1913–16; звернувся до інтерпретації візантійського мистецтва), а також композицію в техніці гуаш «Чернець» (1917), в якій кубізовані форми, розчленовані на різноманітні площини та елементи, були акцентовані гострими брівками. Після виставки отримав посаду художнього керівника Міського театру у Львові, але пропрацював кілька місяців — до листопада 1918. У 1926–39 у живописі він використовував сумарно трактовані фігури й контрастні барви, балансуючи на межі абстракції. Серед найвідоміших картин — «Меланхоліки» (1919), «Танець» (1920), «Втеча до Єгипту», «Портрет дружини» (обидві — 1921), «Музиканти» (1927), «Конструктивістська композиція» (обидві — 1927), «Ранок у майстерні» (1939). Багато займався сценографією, створював спрощені в кольорі та формі геометризовані декорації та костюми, в яких рухи й жести акторів нагадували скульптури. 1932–37 — головний художник Великого театру у Львові; оформив вистави режисерів Л. Шиллера й В. Гожиці — «Дзяди» А. Міцкевича, «Гарчи, Китай!» С. Третьякова, «Срібний сон Саломеї» Ю. Словацького (усі — 1932), «Клеопатра» Ц.-К. Норвіда (1933), «Звільнення» С. Виспянського (1935), «Професія міссіс Воррен» Б. Шоу (1937) та ін. (понад 50 постановок). 1934 спільно з інженером С. Брилою створив у Львові конструкцію рухомого театру з обертовою аудиторією, оточеною сценою. Деякі роботи П. зберігаються у Львівській галереї мистецтв («Автопортрет», 1910), Львівській науковій бібліотеці України (графічні проєкти костюмів, 1932), Національному музеї у Варшаві, Художньому музеї у Лодзі.

Фотоілюстрації

×

❮ ❯

Завантажити статтю