Пронашко Анджей

ПРОНА́ШКО Анджей (13. 12. 1887, с. Деребчин Ямпільського пов. Подільської губ., нині Жмеринського р-ну Він­ницької обл. — 15. 01. 1961, Варшава) — живописець, графік і сцено­граф. Брат З. Пронашка. На­вчався у Краківській академії мистецтв (1909—10; викладачі Л. Вичулковський, С.-М. Дембіцький). 1914—17 — у м. Закопане. Працював як сцено­граф у цьому місті (1915), а також у м. Лодзь (1917—18, 1920—22), Кракові (1923—24; усі — Польща), Львові (1918, 1932—37), Варшаві (1924—26, 1937—39). Один із засновників обʼ­єд­на­н­ня «Польські екс­пресіоністи» (1917; 1919—22 — «Формісти»). Від 1927 — член варшавського угрупова­н­ня «Praesens», від 1932 — львівської «Нової генерації». Після 1945 був директором Старого театру в Кракові, від 1957 — сцено­графом Польського театру у Варшаві. Учасник мистецьких ви­ставок у Львові (1910—13, 1918, 1920, 1931—38). Персональна — у Львові (1932). Створював фігурні композиції, порт­рети, пейзажі, натюрморти; за­ймався сцено­графією; проєктував театральні будинки й меблі; публікував стат­ті про про­блеми живопису, дизайну й театру; посмертно ви­дано його спогади (1976). Починав як символіст, після 1913 звернувся до екс­пресіонізму й формізму — локального польського варіанту мистецького авангарду, що виріс у надрах екс­пресіонізму й кубізму. Як один з лідерів цього напряму, П. роз­робляв концептуальні ідеї творчості, що базувалися на аналітичному осмислен­ні взаємодії кольору, обʼєму та простору з площиною картини. У Львові 1918 екс­понував, зокрема, акварель «Процесія» з циклу «Покладе­н­ня до гробу» (1913—16; звернувся до інтер­претації візантійського мистецтва), а також композицію в техніці гуаш «Чернець» (1917), в якій кубізовані форми, роз­членовані на різноманітні площини та елементи, були акцентовані гострими брівками. Після ви­ставки отримав посаду художнього керівника Міського театру у Львові, але пропрацював кілька місяців — до листопада 1918. У 1926—39 у живописі він використовував сумарно трактовані фігури й контрастні барви, балансуючи на межі абстракції. Серед найві­доміших картин — «Меланхоліки» (1919), «Танець» (1920), «Втеча до Єгипту», «Порт­рет дружини» (обидві — 1921), «Музиканти» (1927), «Кон­структивістська композиція» (обидві — 1927), «Ранок у майстерні» (1939). Багато за­ймався сцено­графією, створював спрощені в кольорі та формі геометризовані декорації та костюми, в яких рухи й жести акторів нагадували скульптури. 1932—37 — головний художник Великого театру у Львові; оформив ви­стави режисерів Л. Шил­лера й В. Гожиці — «Дзяди» А. Міцкевича, «Гарчи, Китай!» С. Третьякова, «Срібний сон Саломеї» Ю. Словацького (усі — 1932), «Клеопатра» Ц.-К. Норвіда (1933), «Звільне­н­ня» С. Виспянського (1935), «Професія міс­сіс Вор­рен» Б. Шоу (1937) та ін. (понад 50 по­становок). 1934 спільно з інженером С. Брилою створив у Львові кон­струкцію рухомого театру з обертовою аудиторією, оточеною сценою. Деякі роботи П. зберігаються у Львівській галереї мистецтв («Автопорт­рет», 1910), Львівській науковій бібліотеці України (графічні проєкти костюмів, 1932), Національному музеї у Варшаві, Художньому музеї у Лодзі.