Петрів Всеволод Миколайович

ПЕ́ТРІВ Всеволод Микола­йович (02(14). 01. 1883, Київ — 10. 07. 1948, м. Реґенсбурґ, похований у м. Авґсбурґ, Німеч­чина) — військовий і громадсько-політичний діяч. Був одружений на дочці В. Ікон­никова. Генерал-хорунжий Армії УНР (1920). Дійсний член НТШ (1948). Закінчив Володимирський Київський кадетський корпус (1900), Павлівське військове училище (1902) і Миколаївську академію Ген­штабу (1910) в Санкт-Петербурзі. Пере­бував на військовій службі, зокрема у 165-му піхотному Луцькому полку, штабах Київського військового округу та 42-ї піхотної дивізії (Київ). Учасник 1-ї світової війни. Організатор українізації російських частин — із солдат-українців 7-ї Турке­станської стрілецької дивізії восени 1917 сформував Гайдамацький кін­ний полк ім. кошового К. Гордієнка і привів його у роз­порядже­н­ня УЦР. Брав участь у вуличних боях проти червоногвардійських загонів у Києві. Від лютого 1918 — командир 3-го Запорозького куреня військ УЦР, який згодом роз­горнуто у 1-й Запорозький ім. кошового К. Гордієнка полк кін­них гайдамаків у складі Запорозького корпусу Армії УНР. Від червня 1918 — у роз­поряджен­ні начальника Ген­штабу Української Держави; від жовтня — помічник начальника 2-ї Київської спільної юнацької школи; від грудня — начальник Житомирської юнацької школи; від червня 1919 — командувач Волинської групи Армії УНР; від липня — Військовий міністр, від листопада — товариш (за­ступник) Військового міністра УНР; від травня 1920 — ін­спектор піхоти Армії УНР, разом із її частинами інтернований у Польщі. Від березня 1921 — 1-й генерал-квартир­мейстер, від серпня — начальник Ген­штабу Армії УНР. У червні 1922 ви­йшов у від­ставку. Викладав в Українській гімназії у м. Хуст (нині Закарпатської обл.), Українському високому педагогічному ін­ституті імені Драгоманова у Празі, Українській реальній гімназії у м. Моджари по­близу Праги. Брав активну у часть у громадсько-політичному житті української діаспори. Від 1929 спів­працював з ОУН. У березні 1939 від­мовився від пропозиції очолити Збройні сили Карпатської України. У червні 1941 — Військовий міністр в Українському державному правлін­ні (уряді Я. Стецька). Разом із іншими членами правлі­н­ня заарештований німцями і увʼязнений у концтаборі, 1944 звільнений. Від­мовився очолити Українське визвольне військо та Українську національну армію, але був радником командувача остан­ньої генерала П. Шан­друка. Досліджував військове мистецтво та воєн­ну історію УНР. На його честь пере­йменовано вулиці у м. Боярка Фастівського р-ну Київської обл. (також встановлено меморіальну дошку) та Житомирі, а також провулок і вулицю в Києві.

Пр.: Су­спільство і військо: Соц.-істор. нарис. Прага; Берлін, 1924; Прага, 1931; Усу­спільне­н­ня військових знань // Студент. вісті. [Прага], 1926. № 6; Фрагмент до історії українсько-польського зближе­н­ня // Нова Україна. [Прага], 1927. № 1—2; Спомини з часів української революції (1917—1921). Л., 1927. Ч. 1; 1928. Ч. 2; 1930. Ч. 3; 1931. Ч. 4; Житомирська юнацька школа: формува­н­ня, наука, бої, перший випуск української старшини. Сторінки з нена­друкованого щоден­ника // Літопис «Червоної Калини». [Л.], 1936. № 5—8, 10—11; 1937. № 1, 3, 6; Стратегічні операції Бог­дана Хмельницького під час війни 1648—1649 років // Військо України. 1993. № 6—8; Неторованим шляхом: Спомини з історії української революції 1917—1921 рр. // Вітчизна. 1993. № 5—8; 1994. № 1—2, 5—6.

Літ.: Гаврилюк І. З величного минулого // За державність. [Варшава], 1929. № 1; Войцехівська І. Всеволод Петрів: не­знана спадщина (за матеріалами родин­ного архіву Святослава Петріва в США) // Студії з архівної справи та документо­знавства. Т. 5. К., 1999; Литвин М., Науменко К. Збройні сили України першої половини ХХ ст. Генерали і адмірали. Л.; Х., 2007; A. Kolańczuk. Ukraińscy generałowie w Polsce. Emigranci polityczni: Słownik biograficzny. Przemyśl, 2009.

К. Є. Науменко

Завантажити статтю