Політична культура

ПОЛІТИ́ЧНА КУЛЬТУ́РА — інтегральна якісна характеристика політичного життя су­спільства, сукупність по­глядів, пере­конань, орієнтацій та зразків поведінки, що ви­значають ставле­н­ня людей до політики, рівень і спрямованість їхньої політичної активності. Як складне соціокультурне утворе­н­ня, П. к. має понад 40 ви­значень: особлива модель орієнтації в політичних діях (американський політолог Ґ. Алмонд), модель орієнтації і поведінки в політиці (американський політолог В. Ро­зенбаум), сукупність позицій, цін­ностей і зразків поведінки, що зачіпають взаємини влади і громадян (польський соціолог і політолог Є. Вятр), стійкі форми політичної поведінки та політичної сві­домості (С. Дембіцький) тощо. Термін «П. к.», за­проваджений у науковий обіг німецьким філософом Й. Гердером 1784, зна­йшов роз­виток у працях С. Верба, Г. Пауел­ла, Д. Елейзера, Р. Такера (усі — США), Ґ. Алмонда, В. Ро­зенбаума, Є. Вятра та ін. Серед вітчизняних соціологів внесок у дослідже­н­ня П. к. зробили О. Вишняк, Є. Головаха, О. Куценко, О. Лісеєнко, Н. Паніна, В. Полторак, А. Ручка, В. Степаненко, С. Дембіцький, В. Матусевич та ін. П. к. є структурним елементом політичної системи і функціонує на індивідуальному та су­спільному рівнях. У свою чергу в її структурі ви­окремлюють когнітивний (ро­зумі­н­ня громадянами політичних інтересів, норм і процедур політичного життя), цін­нісно-нормативний (політичні цін­ності, ідеали, норми, традиції), поведінковий (моделі політичної поведінки, участь у виборах, членство в політичних партіях та громадських організаціях) елементи. Основні функції П. к.: пі­знавальна (формува­н­ня політичних по­глядів, накопиче­н­ня і пере­дача досвіду), комунікативна (взаємодія всіх громадян та ін­ститутів влади), інте­гративна (збереже­н­ня цілісності держави), регулююча (норми та правила взаємодії політичних субʼєктів), соціалізації (засвоє­н­ня політичних норм і цін­ностей, що сприяє формуван­ню інтересу до політичного життя), виховна (пере­дача навичок політичної діяльності), прогностична (перед­баче­н­ня можливих варіантів поведінки субʼєктів політики). За характером участі громадян (класифікація Ґ. Алмонда, С. Верба) ви­окремлюють патріархальну (повна від­сутність у населе­н­ня знань про політику), під­данську (пасивна політична поведінка, орієнтація на пануючі в су­спільстві цін­ності при слабкій або повній від­сутності участі в політичному процесі), патисипативну (активна участь індивідів у політичному житті су­спільства) П. к.; за формами та методами здійсне­н­ня влади — демократичну, авторитарну, тоталітарну П. к. У сучасному світі найбільш поширена комбінація цих типів. Серед емпіричних показників П. к. до інструментарію порівняльних між­народних досліджень насамперед обирають ті, що без­посередньо від­дзеркалюють залученість населе­н­ня до сфери політичного життя су­спільства: інтерес до політики, політичні зна­н­ня, політичну компетентність, політичну участь (залученість до політичної діяльності), політичні цін­ності та преференції. Саме за такими показниками від­слідковують зміни П. к. населе­н­ня у багаторічному моніторингу су­спільних змін, що здійснює Ін­ститут соціології НАНУ (Київ).