Полтавець-Остряниця Іван Васильович

ПОЛТАВЕ́ЦЬ-ОСТРЯНИ́ЦЯ Іван Васильович (26. 09. 1890, с. Балаклея, за іншими даними — с. Суботів, нині обидва Черкаського р-ну Черкаської обл. — 17. 01. 1957, м. Мюнхен, Німеч­чина) — військовик, громадсько-політичний діяч. Походив із давнього козацького роду. Закінчив кадетську школу в м. Чугуїв (нині Харківської обл., 1912), Єлисавет­градське кавалерійське училище (нині Кропивницький). Учасник 1-ї світової війни. У жовтні 1917 на Загальному (Всеукраїнському) зʼ­їзді Вільного козацтва обраний його наказним отаманом і членом Генеральної Ради. Під час війни з більшовиками на чолі одного з українських козацьких загонів на­прикінці лютого 1918 вирушив з-під Житомира на визволе­н­ня столиці УНР. Член таємної організації Українська народна громада, що 29 квітня 1918 здійснила державний пере­ворот, повалила УНР і проголосила утворе­н­ня Української Держави на чолі з геть­маном П. Скоропадським. За Геть­манату (від 29 квітня 1918) — Генеральний писар Власної Канцелярії геть­мана всієї України, яку прагнув роз­ширити у цілу установу, що існувала як складова частина Головної Квартири і Власного Штабу геть­мана всієї України. Згідно з наказом військового міністра О. Рогози від 16 червня 1918 уві­йшов до складу нової Генеральної козацької ради, що за доруче­н­ням П. Скоропадського мала роз­робити козацький Статут від­повід­но до запланованої Геть­маном козацької реформи (ліквідація Вільного козацтва й впровадже­н­ня його як стану та війська на чолі з Геть­маном), став членом її президії. Су­проводжував П. Скоропадського на 2-му Зʼ­їзді хліборобів 15—20 жовтня 1918. У листопаді 1918 за його наказом без­успішно намагався налагодити контакти з пов­станськими військами Директорії УНР. Від 1919 — на еміграції у Мюнхені. По­зна­йомився з А. Ро­зенберґом, активно працював на користь німецького націонал-соціалістичного руху, вступив у Націонал-соціалістичну робітничу партію Німеч­чини. 1920 заснував у Берліні Українське вільне козацтво (УВК) як закордон­ну філію Вільного козацтва в Україні, 1921 роз­почав власну політичну карʼєру у створеному у Відні Українському національному вільнокозацькому товаристві (УНВкТ). 1921—22 спів­працював з Василем Вишиваним у часописі «Соборна Україна» (Ві­день). Обʼ­єд­нав УВК та частину УНВкТ (що вже фактично роз­палося на т. зв. групи Вишиваного і Полтавця—Бутенка через спів­працю остан­ніх з росіянами) в Українське національне козаче товариство, засноване 1 січня 1923. Головна мета — згуртува­н­ня «лицарськи-національного», активного і творчого вояцтва, вихова­н­ня сві­домих борців за волю України. При цьому товариство тісно спів­працювало з російською антибільшовицькою еміграцією. 1923—24 видавав г. «Український козак». У 1920-х рр. спів­працював з українським Геть­манським рухом, однак згодом став рішучим противником П. Скоропадського. 1 липня 1926 у своєму «1-му Універсалі до Українського козацького народу» проголосив себе «Геть­маном і національним вождем всієї України обох боків Дні­пра та військ козачих і запорозьких», а потім і диктатором «Української народної козацької республіки». Нечислен­ні осередки діяли на українських землях, пере­важно на Волині, однак на початку 1930-х рр. припинили своє існува­н­ня. Роз­робляв проекти створе­н­ня груп Вільного козацтва у складі Вермахту. 23 травня 1935 звернувся до А. Гітлера з листом, в якому ви­ступив з пропозицією про готовність на­да­н­ня своєї організації в роз­порядже­н­ня Німеч­чини на умовах дотрима­н­ня нею союзницьких щодо України вимог Брестського (Берестейського) мирного договору. Очолював Українське національне козацьке товариство (1923—33), Український національний козацький рух (1935—45). Організація була практично неві­домою в Україні та не мала від­чутного впливу серед українських емі­грантських угруповань і нацистської верхівки Німеч­чини. Деякий час у 1930-х рр. провів у вʼязниці, практично не мав жодного контакту з національними організаціями в Україні. 1942 ві­ді­йшов від активної політичної діяльності, мешкав у Берліні. Не­вдовзі був увʼязнений у концентраційному таборі, з якого ви­йшов лише на­прикінці війни.

Завантажити статтю