ПІЧЕ́ТА Володимир Іванович (09(21). 10. 1878, Полтава — 23. 06. 1947, Москва) — історик-славіст. Син І. Пічети. Академік АН Білорусі (1928) та АН СРСР (1946). Заслужений діяч науки Узбеки­стану (1949). Закінчив Полтавську класичну гімназію (1898), Московський університет (1901). Від 1903 працював у Коростишевській учительській семінарії (нині Житомирського р-ну Житомирської обл.), Катеринославському комерційному училищі (нині Дні­про), Московському училищі різьбярства й будівництва та інших на­вчальних закладах. 1903–05 — член Катеринославської губернської вченої архівної комісії. Від 1910 — приват-доцент Московського університету, однак 1911 ви­йшов у від­ставку на знак протесту проти політики уряду щодо освіти. Викладав на Вищих жіночих курсах і в Практичній академії комерційних наук. Від 1918 — професор 2-го Московського університету. В тому ж році за 1-й і 2-й томи моно­графії «Аграрная реформа Сигизмунда-Августа в Литовско-Рус­ском государстве» (Москва, 1917) отримав від­повід­но ступені магістра та доктора історії. Очолював Білоруське науково-культурне товариство у Москві. Від 1921 —ректор Білоруського університету (Мінськ). Член Центрального виконавчого комітету Білорусі, Наркомату освіти республіки. 1926 отримав зва­н­ня заслуженого професора. Однак як без­партійний 1929 за вказівкою Бюро ЦК КП(б) Білорусі не був пере­о­браний ректором, 1930 по­ступово звільнений з усіх посад і по­збавлений зва­н­ня академіка АН Білорусі, а 13 вересня заарештований за звинуваче­н­нями у білоруському буржуазному націоналізмі та прозахідній орієнтації. 1931–34 — на заслан­ні у м. Вʼятка, де працював на виробництві; 1934 — професор Воронезького педагогічного ін­ституту (обидва — РФ). 1935 після пере­гляду справи до­строково звільнений і пере­їхав у Москву, 1940 йому повернуто зва­н­ня академіка АН Білорусі. Від 1937 — старший науковий спів­робітник Ін­ституту історії АН СРСР; від 1939 — завідувач кафедри історії західних і пів­ден­них словʼян Московського університету та сектору словʼяно­знавства Ін­ституту історії АН СРСР, на базі якого 1947 створено Ін­ститут словʼяно­знавства АН СРСР. Досліджував історію Росії, Білорусі, України, Польщі, Литви та ін. країн. Протягом усього життя цікавився шевченківською темою. 1905 виголосив у Катеринославі доповідь «Тарас Шевченко і кріпосний лад російського життя», в якій роз­крив громадсько-політичне значе­н­ня його поезії. Іншу доповідь, присвячену 50-річчю від дня смерті поета, прочитав у Московському університеті. У ж. «Украинская жизнь» (за редакцією С. Петлюри) опублікував ста­т­тю «“Неволя” в творчестве Т. Г. Шевченко» (1914, № 2). Визвольні думки Т. Шевченка П. від­значив у своїй праці «Основные моменты исторического развития Западной Украины и Западной Белорус­сии» (Москва, 1940). Написав спогади «Моя жизнь до 1905 года», що зберігаються в особовому фонді П. в Архіві РАН.