Попов Павло Іванович

Визначення і загальна характеристика

ПОПО́В Павло Іванович (08(20). 12. 1896, с. Демидівка, нині Полтавського р-ну Полтавської обл. — 13. 07. 1937, Київ) — політичний діяч. 1915 закінчив Полтавське реальне училище і вступив на економічний факультет Московського комерційного інституту. Учасник українських студентських організацій Москви, член Української соціал-демократичної робітничої партії (від 1915). У 1916 мобілізований до російської армії, закінчив школу прапорщиків у м. Петергоф (нині у складі Санкт-Петербурга). Після Лютневої революцї 1917 обраний членом комітету 1-ї армії Північного фронту. Від грудня 1917 — у Києві: співробітник Генерального секретаріату військових справ УНР, слухач Київського комерційного інституту. Згодом увійшов до групи лівих українських соціал-демократів Є. Нероновича та М. Врублевського, разом із якою у липні 1918 приєднався до КП(б)У. За Української Держави та Директорії УНР — у підпіллі. 1919 — голова Київського повітового виконкому, уповноважений ЦК КП(б)У у зведеному загоні, що діяв проти отамана Зеленого. У вересні 1919 у м. Кам’янець-Подільський (нині Хмельницької обл.) вів таємні переговори з високопоставленими діячами УНР про спільні дії Армії УНР із Червоною армією проти Збройних сил Півдня Росії. У листопаді 1919 у Москві від групи членів КП(б)У (згодом т. зв. фракція федералістів) подав до ЦК РКП(б) меморандум, у якому виклав бачення соціально-політичної ситуації та комуністичної стратегії в Україні, визначив більшовицьку політику як колоніальну і засудив ставлення РКП(б) до України як «куркульської» країни, наголосив на особливостях її національно-історичного розвитку, соціальної й економічної структури. П. вимагав цілковитої незалежності Української радянської республіки та її уряду від Москви, наполягав на створенні самостійної національної Української комуністичної партії більшовиків шляхом об’єднання їх із боротьбистами та іншими українськими комуністичними групами. Висловлюючись за військово-господарський союз Української та Російської радянських республік, П. бачив його як «федерацію на засадах рівності, …угоду двох революційних центрів». В. Ленін і Л. Троцький використовували його заяви у своїй риториці з українського питання, але відкидали їх по суті. У відповідь 28 лютого 1920 П. заявив політбюро ЦК РКП(б) про вихід із партії, після чого був заарештований у Харкові. Від квітня 1920 — голова Полтавської губернської комісії із націоналізації земель для цукрової промисловості. У квітні 1921 поновлений у КП(б)У і призначений головою Правобережної комісії із націоналізації земель Народного комісаріату землеробства УСРР. Від червня 1922 — завідувач Київського губернського земельного відділу; від 1923 — завідувач земельних управлінь Київської та Подільської губерній; 1924–25 — начальник управління землеустрою і меліорації Народного комісаріату землеробства УСРР. 1924 обраний членом ВУЦВК. У 1925–28 — помічник 2-го секретаря ЦК КП(б)У; 1928–29 — завідувач кафедри усуспільнення земель Українського НДІ економіки сільського господарства. 1929 виступив на підтримку М. Бухаріна, О. Рикова, М. Томського — лідерів т. зв. правого ухилу. 1930–32 — співробітник Наркомату землеробства УСРР, керівник бюро сівозмін. Віце-президент Всеукраїнської академії сільськогосподарських наук, звідки 1933 усунений на вимогу П. Постишева. Від грудня 1933 — заступник начальника Донецького обласного земельного управління, згодом — начальник відділу землеустрою, начальник планово-фінансового управління Донецького обласного земельного управління; відтак — член виставкового комітету Донецького обласного земельного управління. У грудні 1935 П. виключений із ВКП(б) як «прихований ворог партії». 19 січня 1937 заарештований, 13 липня того ж року за звинуваченням у приналежності до контрреволюційної організації правих в Україні засуджений до розстрілу. Реабілітований 1959.

Завантажити статтю