Попов Павло Іванович

ПОПО́В Павло Іванович (08(20). 12. 1896, с. Демидівка, нині Полтавського р-ну Полтавської обл. — 13. 07. 1937, Київ) — політичний діяч. 1915 закінчив Полтавське реальне училище і вступив на економічний факультет Московського комерційного ін­ституту. Учасник українських студентських організацій Москви, член Української соціал-демократичної робітничої партії (від 1915). У 1916 мобілізований до російської армії, закінчив школу прапорщиків у м. Петергоф (нині у складі Санкт-Петербурга). Після Лютневої революцї 1917 обраний членом комітету 1-ї армії Пів­нічного фронту. Від грудня 1917 — у Києві: спів­робітник Генерального секретаріату військових справ УНР, слухач Київського комерційного ін­ституту. Згодом уві­йшов до групи лівих українських соціал-демократів Є. Нероновича та М. Врублевського, разом із якою у липні 1918 при­єд­нався до КП(б)У. За Української Держави та Директорії УНР — у під­піл­лі. 1919 — голова Київського повітового виконкому, уповноважений ЦК КП(б)У у зведеному загоні, що діяв проти отамана Зеленого. У вересні 1919 у м. Камʼянець-Подільський (нині Хмельницької обл.) вів таємні пере­говори з високопо­ставленими діячами УНР про спільні дії Армії УНР із Червоною армією проти Збройних сил Пів­дня Росії. У листопаді 1919 у Москві від групи членів КП(б)У (згодом т. зв. фракція федералістів) подав до ЦК РКП(б) меморандум, у якому виклав баче­н­ня соціально-політичної ситуації та комуністичної стратегії в Україні, ви­значив більшовицьку політику як колоніальну і засудив ставле­н­ня РКП(б) до України як «куркульської» країни, наголосив на особливостях її національно-історичного роз­витку, соціальної й економічної структури. П. вимагав цілковитої незалежності Української радянської республіки та її уряду від Москви, наполягав на створен­ні само­стійної національної Української комуністичної партії більшовиків шляхом обʼ­єд­на­н­ня їх із боротьбистами та іншими українськими комуністичними групами. Висловлюючись за військово-господарський союз Української та Російської радянських республік, П. бачив його як «федерацію на засадах рівності, …угоду двох революційних центрів». В. Ленін і Л. Троцький використовували його заяви у своїй риториці з українського пита­н­ня, але від­кидали їх по суті. У від­повідь 28 лютого 1920 П. заявив політбюро ЦК РКП(б) про вихід із партії, після чого був заарештований у Харкові. Від квітня 1920 — голова Полтавської губернської комісії із націоналізації земель для цукрової промисловості. У квітні 1921 поновлений у КП(б)У і при­значений головою Прав­обережної комісії із націоналізації земель Народного комісаріату землеробства УСРР. Від червня 1922 — завідувач Київського губернського земельного від­ділу; від 1923 — завідувач земельних управлінь Київської та Подільської губерній; 1924—25 — начальник управлі­н­ня землеустрою і меліорації Народного комісаріату землеробства УСРР. 1924 обраний членом ВУЦВК. У 1925—28 — помічник 2-го секретаря ЦК КП(б)У; 1928—29 — завідувач кафедри усу­спільне­н­ня земель Українського НДІ економіки сільського господарства. 1929 ви­ступив на під­тримку М. Бухаріна, О. Рикова, М. Томського — лідерів т. зв. правого ухилу. 1930—32 — спів­робітник Наркомату землеробства УСРР, керівник бюро сіво­змін. Віце-президент Всеукраїнської академії сільськогосподарських наук, звідки 1933 усунений на вимогу П. Постишева. Від грудня 1933 — за­ступник начальника Донецького обласного земельного управлі­н­ня, згодом — начальник від­ділу землеустрою, начальник планово-фінансового управлі­н­ня Донецького обласного земельного управлі­н­ня; від­так — член ви­ставкового комітету Донецького обласного земельного управлі­н­ня. У грудні 1935 П. виключений із ВКП(б) як «прихований ворог партії». 19 січня 1937 заарештований, 13 липня того ж року за звинуваче­н­ням у приналежності до контр­революційної організації правих в Україні засуджений до роз­стрілу. Реабілітований 1959.

Завантажити статтю