ПРАГМА́ТИКА (від грец. pra~gma — дія, справа) — роз­діл семіотики, в якому тематизовано за­стосува­н­ня мови або інтер­претацію знаків (див. Знак і значе­н­ня) водночас із субʼєктом цієї інтер­претації. Як філософська дисципліна П. бере початок від прагматизму американського філософа Ч.-С. Пірса. Поня­т­тя «мовлен­нєва П.» за­проваджено Ч.-В. Мор­рісом і Р. Карнапом як доповне­н­ня синтаксису та семантики мови. Перший прагнув при цьому до універсально-семіотичної інтеграції усіх трьох дисциплін у прагматичній семіотиці. Згодом філософи та методологи науки, а також семіотики й пред­ставники соціальних наук почали роз­вивати концепції доповне­н­ня і навіть інтеграції синтаксису та семіотики стосовно мовлен­нєвої П. Вагомий внесок у по­єд­на­н­ня теорії дії і теорії мовле­н­ня зробили британські вчені Дж.-Л. Остін та Дж.-Р. Сьорль, що втілено в теорію іл­локутивних актів та перформативних висловлювань. Остан­нім часом лінгвісти з метою доповне­н­ня або роз­шире­н­ня про­грами обʼ­єд­на­н­ня синтаксису та семантики, а також у багатьох соціально зорієнтованих концепціях соціо-, психотекс­тової чи прагмалінгвістики почали залучати до кола своїх пі­знавальних інтересів предметну сферу мовлен­нєвої П. Пита­н­ня про те, як певні мовлен­нєві акти реалізовувалися протягом історії, належить до сфери історичної П.

Існує також соціальна П., що досліджує правила чи норми, що регулюють діяльність і забезпечують інте­гративні процеси в групі, спільноті, су­спільстві. Важливу роль у роз­витку цього напряму ві­ді­грає норвезька школа прагматичної філософії (Ґ. Скірбек, А. Офсті та ін.). У комунікативній теорії П. роз­вивається як транс­цендентальна (К.-О. Апель), або ідеальна (Ю. Габермас). Як складник герменевтично-лінгвістично-прагматично-семіотичного повороту П. бере за вихідний пункт філософува­н­ня, а отже, і методологічний принцип — повсякден­не мовне спілкува­н­ня, реконструюючи у такий спосіб парадигму інтерсубʼєктивності на засадах транс­цендентальної по­становки питань. Це означає, що поряд з емпіричною П., мета якої полягає в осягнен­ні актуально-типових за певних умов мовлен­нєвих актів (які у звʼязку з цим можуть бути досліджені із соціологічного, етнологічного та психологічного кутів зору), «універсальна П.», як за­значає Ю. Габермас, покладає собі за мету встановити й реконструювати універсальні умови можливого взаєморо­зумі­н­ня або, за К.-О. Апелем, систему правил, на які спирається здатність субʼєкта висловлювати рече­н­ня в тій або іншій ситуації. В етичному ро­зумін­ні транс­цендентальна П. досліджує способи за­стосува­н­ня загально­значущих принципів моралі щодо діяльності в певному соціокультурному контекс­ті. Етичний вимір транс­цендентальної П. полягає також у роз­роблен­ні методів та процедур об­ґрунтува­н­ня етичних норм на основі дискурсивного виявле­н­ня перформативної суперечності твердже­н­ня самому собі, де транс­цендентальна, або ідеальна комунікація по­стає як регулятивна ідея такого об­ґрунтува­н­ня.