Знак і значення

ЗНАК І ЗНА́ЧЕ­Н­НЯ Знак — обʼєкт будь-якої природи, який вказує на інший обʼєкт, від­мін­ний від нього, та замінює його у певних від­ноше­н­нях. З по­гляду Ч.-С. Пірса, знаком стає будь-який обʼєкт, що спри­ймається органами чуття, якщо цей обʼєкт нас цікавить не сам по собі, а тому, що за ним є щось від­мін­не від нього самого. Знаками є фото­графії, оскільки замінюють обʼєкти під кутом зору їх зовн. ви­гляду. Але зовн. ви­гляд особи, який дає докум. фото­графія, нас цікавить зовсім під ін. кутом зору, ніж у випадку худож. фото­графії. У якому від­ношен­ні знак замінює те, на що він вказує, залежить від значе­н­ня знака. Природу знака прагнули роз­гадати ще античні філософи. Знаком стає обʼєкт, що набуває значе­н­ня. Ви­вче­н­ням знаків за­ймається семіотика, що виникла на поч. 20 ст. Термін «семіотика» уперше викори­став англ. філософ Дж. Локк, але у ширший наук. обіг він уві­йшов на поч. 20 ст. завдяки публікаціям Ч.-С. Пірса та Ч.-В. Мор­ріса. Більшість термінів для по­значе­н­ня знака і значе­н­ня в європ. мовах походить від грец. чи лат. мов: грец. sema (знак), symbolon (символ), лат. signum (знак). Ч.-В. Мор­ріс ви­окремив три роз­діли семіотики: а) семантику (зосереджена на зʼясуван­ні поня­т­тя «значе­н­ня» як ключа для ро­зумі­н­ня природи знака); б) синтактику (зʼясува­н­ня, як з деяких елементів будують знаки чи як з простих знаків утворюють знакові системи); в) прагматику (ви­вчає викори­ста­н­ня знаків). Люди від­різняються від ін. живих істот великим обсягом цілеспрямов. викори­ста­н­ня знаків: це дає під­ставу називати людину істотою символічною (лат. Homo simbolicus). Але навіть у житті людей усві­домлене викори­ста­н­ня знаків складає лише частину дії знаків: значна частина дії знаків пере­буває за межами усві­домле­н­ня або усві­домлюється частково. Семіотика Ч.-С. Пірса лежить у руслі прагматизму та бігевіоризму. Її називають трьох­складовою чи трьохчастин­ною (тріадичною): поясне­н­ня природи знака перед­бачає ви­окремле­н­ня трьох складників, які він по­значив термінами representament, interpretant, object. В укр. мові від­повід­никами до них можуть бути: «ре­презентація», «інтер­претанта» та «обʼєкт»; їх по­значають також термінами: «знаконосій» (англ. sign vehicle), «смисл» чи, інакше, «сенс» (англ. sense), «референт» (англ. referent). Знаконосієм є деяка цілісність, утворена по­єд­на­н­ням форми і суб­станції (матеріалу). Знаконосій є певною ре­презентацією знака. Написане і вимовлене слово є різними знаконосіями одного й того ж знака (слова): одне спри­ймається зором, інше — слухом. Існують певні вимоги щодо якості знаконосія, здатного пред­ставляти даний знак. Хоча більшість знаків, які використовують люди, роз­раховані на особливості їхнього зору та слуху, але дія знаків охоплює також діяльність нерв. системи і психіки, в яких задіяні різні види інтра- та екс­трарецепторів. Оскільки будь-який знаконосій є пред­ставле­н­ням знака, то часто роз­різне­н­ням знаконосія і знака нехтують. Але таке роз­різне­н­ня в багатьох випадках є корисним з огляду на те, що заміна одного знаконосія іншим можлива тільки в деяких ситуаціях. У концепції Ч.-С. Пірса різні знаконосії з однаковим значе­н­ням пред­ставляють один і той самий знак. Однакові знаконосії з різним значе­н­ням пред­ставляють різні знаки (напр., омоніми). Одиничне пред­ставле­н­ня З. по­значають терміном «екземпляр знака». Слово «людина», написане тут, є одинич. пред­ставле­н­ням слова «людина», що його містить словник української мови. Дещо від­мін. під­ходом у зʼясуван­ні природи знака і значе­н­ня є семіотика Ф. де Сос­сюра, яку він іменував терміном «семіологія» (також стала одним із джерел зʼясува­н­ня заг. про­блем семіотики, але його семіологія спрямована на потреби лінгвіст. семіотики). Вона є дво­складовою (діадичною): засадн. термінами в ній є «означник» (фр. signifiant, англ. signifier) та «означуване» (фр. signifié, англ. signified). При цьому основою мови як знак. системи він вважав усне мовле­н­ня, яке є первин. носієм значе­н­ня; писемна мова під цим кутом зору є похідною. З його по­гляду, навіть фонема, а не тільки вимовлене слово, у даній мові вже є носієм певного смислового від­тінку. А тому слова звичай. мов не є суто умов. знаками. Значе­н­ня він роз­глядав як наслідок спів­від­ношень у межах мови як системи значень. Семіотика Ф. де Сос­сюра стала джерелом літ. семіотики, зокрема структуралізму.

Від­повід­но до концепції Ч.-С. Пірса, щоб від­повісти на пита­н­ня, що таке знак, потрібно зосередити увагу на зʼясуван­ні природи значе­н­ня. Носієм значе­н­ня у тріадич. схемі Ч.-С. Пірса є інтер­претанта. Знак і значе­н­ня повʼязані: щось стає знаком, якщо інтер­претується як знак. І якраз унаслідок інтер­претації щось стає знаком, набуває значе­н­ня. Щоб «танець бджоли» по­значав для ін. бджоли шлях до роз­ташува­н­ня медоносів, ін. бджола повин­на спри­ймати цей танець як знак, а не як хаотичні рухи. Завдяки цій інтер­претації знак замінює дію показува­н­ня шляху до медоносів; малюнок риби на березі — дію знаходже­н­ня рибного місця, для того, хто вважає цей малюнок знаком, що має саме такий референт. Ч.-С. Пірс схилявся до ро­зумі­н­ня самих знаків і референтів, які вони замінюють, як емпірич. обʼєктів — таких, що у певний спосіб спри­ймають наші органи чуття. Це від­повід­ало емпірич. на­станові бігевіоризму. Але він все-таки виходив за межі цієї на­станови, припускаючи, що обʼєктами, які знак замінює, можуть бути теор. кон­структи та різні ментал. обʼєкти (почу­т­тя, на­строї тощо). З по­гляду Ч.-С. Пірса, джерелом значе­н­ня є певний спосіб дії того, що ви­ступає у ролі знаконосія (знака). Дію знаків по­значив терміном «семіозис». Це поня­т­тя роз­винув Ч.-В. Мор­ріс: за­уваживши, що воно започатковане греками, ви­значив його як процес, у якому щось функціонує як знак. Щось (знаконосій) стає знаком (набуває значе­н­ня), якщо починає діяти у певний спосіб. У випадку людини особливий спосіб викори­ста­н­ня якогось обʼєкта є джерелом тієї специфіч. його дії, завдяки якій цей обʼєкт набуває значе­н­ня, стає знаком. Хоча говорять про «дію знака», але в багатьох випадках щось, що почало діяти як знак, на­справді залишається цілком пасивним (як слід дикої тварини на лісовій стежці, який для когось може означати наявність певного виду тварин у даному лісі). Ч.-В. Мор­ріс роз­ширив тріадичну схему до пʼяти елементів, задіяних у семіозисі: знак, інтер­претатор, інтер­претанта, значе­н­ня і контекст. Замість терміна «обʼєкт» («референт») вживав «десигнат». Уведе­н­ня понять «інтер­претатор» і «контекст» було важливим доповне­н­ням тріадич. схеми Ч.-С. Пірса. Хоча поня­т­тя «інтер­претатор» почасти перед­бачив Ч.-С. Пірс, але Ч.-В. Мор­ріс увів цей термін для поясне­н­ня джерела смислу, втіленого в інтер­претанті. Не менш важливим уточне­н­ням схеми Ч.-С. Пірса було введе­н­ня поня­т­тя «контекст» у широкому значен­ні — як сукупність усіх об­ставин, що впливають чи можуть впливати на значе­н­ня знака. Якщо йдеться про люд., сусп. середовище, то наявне функціонува­н­ня різного роду знаків утворює певну семіо­сферу, в якій живе людина. Ця семіо­сфера є частиною культури в широкому (антропол.) значен­ні слова «культура» — усього створеного в додаток до природ. оточе­н­ня. У даному разі людина є не тільки пасив. реципієнтом знаків чи знак. систем, а їх творцем та інтер­претатором. У процесі люд. спілкува­н­ня люди хоча й використовують знаки в їх прийнятому значен­ні, але є актив. учасниками без­перерв. процесу їх пере­інтер­претації. Поясне­н­ня цього процесу потребує пере­ходу від семіотики до герменевтики. Дію знаків у житті людей по­значають терміном «антропосеміозис», у житті організмів — «біо­семіозис»; деякі семіотики говорять про «фітосеміозис» — дію знаків у житті рослин; дія знаків у фіз. процесах (зокрема в електрон. механізмах, напр., компʼютері) — «фізіосеміозис». Від­повід­но говорять про біо­семіотику, антропосеміотику, фізіосеміотику. Згідно із заг. теорією систем, організми обмінюються із середовищем не лише речовиною та енергією, а також інформацією. Прикладами знаків у «мові» тварин є по­гроз­ливі знаки-за­стереже­н­ня. Очевидна повʼязаність на­званих галузей семіотики: знак. діяльність нерв. системи і рецепторів людини містить спіл. елементи з нерв. діяльністю вищих тварин. Усві­домлене та цілеспрямоване викори­ста­н­ня знаків людиною складає тільки деяку частину антропосеміозису, адже значна частина знак. діяльності на рівні фізіології люд. організму та у псих. і духов. житті людини припадає на неусві­домлену або частково усві­домлену дію знаків. Ч.-В. Мор­ріс все-таки ясно не вказав на особливості тих дій, які щось пере­творюють у знак. Сформулюємо пита­н­ня радикальніше: чи можна в принципі виявити деяку спіл. ознаку у великій різноманітності знаків та їх дій? Семіотик Дж. Ділі вважає, що онтол. статус знака, його природу можна пояснити, якщо вважати, що основою будь-якого знака є не звʼязок (лат. relatio realis), а від­ноше­н­ня (лат. relatio rationis). У цьому випадку термін «від­ноше­н­ня» (лат. relatio) викори­стано не у значен­ні деякого реал. звʼязку, а як повʼязува­н­ня одного з іншим унаслідок зі­ставле­н­ня, що часто здійснюють шляхом ви­окремле­н­ня певного елемента з його реал. звʼязків. Напр., звʼязок причини й наслідку замінюють їх зі­ставле­н­ням, як це маємо у медицині, коли порівняти від­мін­ність під­ходів до симптомів і син­дромів в етіології з під­ходом у формалізов. симптоматології. У випадку т. зв. умов. знаків зі­ставле­н­ня є наслідком певної домовленості. Ін. семіотики уточнюють поня­т­тя «від­ноше­н­ня» як основу знака з допомогою поня­т­тя «код». Так пояснює природу знака італ. семіотик У. Еко: з його по­гляду, знак («значуще») — обʼєкт будь-якої природи, який завдяки коду вступає у певне від­ноше­н­ня з «означуваним». Маємо велику різноманітність кодів у діяльності організмів, інформ. систем, зокрема в житті, та людей: коди нерв. системи, псих. коди (прикладом яких є ґештальти в ґештальт-психології), естет., ідеол. й ін. коди. Процес інтер­претації та пере­інтер­претації знаків у спілкуван­ні людей можна описувати як процес кодува­н­ня, декодува­н­ня і пере­кодува­н­ня знаків. Одначе в багатьох видах діяльності поня­т­тя «інтер­претація» («пере­інтер­претація») має пере­ваги у порівнян­ні з поня­т­тям «код», бо поня­т­тя інтер­претації в герменевтич. значен­ні слова часто полягає в твор. осмислен­ні та пере­осмислен­ні текс­тів.

Зʼясува­н­ня значе­н­ня є предметом семантики як роз­ділу семіотики, термін «семантика» разом із синонімом семасіологія уві­йшов у вжиток у 19 ст. Семантика була націлена на потреби філософії мови та мово­знавства (лінгвіст. семантика); у руслі позитивізму й аналіт. філософії роз­вивалася логічна семантика, спрямована на потреби аналізу мови науки. Якщо залишити осторонь входже­н­ня в про­блематику логіч. семантики, то все ж варто за­уважити, що поясне­н­ня природи знака в традиц. логіч. семантиці ґрунтувалося на від­ношен­ні іменува­н­ня, навіть якщо мали на увазі твердже­н­ня. З цього по­гляду знаки — імена певних обʼєктів — фіз., теор., ментальних, їхніх властивостей, звʼязків, від­ношень, подій і процесів. Починаючи від Дж.-С. Мілля, імена вважали носіями двох семант. характеристик: вони щось по­значають (denote) і водночас спів­о­значають (connote). Заг. імʼя по­значає будь-який предмет із класу предметів та неявно спів­о­значає (implies) певну ознаку цих предметів. Iндивідуал. чи власні імена (та ще деякі типи висловів) тільки по­значають, але нічого не спів­о­значають: будь-яке власне імʼя нічого не говорить про будь-які ознаки особи (хіба що може вказувати на її стать). Дж.-С. Мілль ро­зумів значе­н­ня імені як єд­ність семант. характеристик. З по­гляду Ґ. Фреґе, імʼя має значе­н­ня і смисл (нім. Bedentung — Sinn). Ми встановлюємо значе­н­ня імені, ді­знаючись, який обʼєкт (предмет) по­значає імʼя. Смисл імені — спосіб по­значе­н­ня, що залежить від того, яку лінгвіст. форму обираємо для по­значе­н­ня предмета. «Ранкова зоря» і «вечірня зоря» мають одне і те ж значе­н­ня (бо по­значають один і той самий обʼєкт), але мають різний смисл. Індивідуал. (власне) імʼя по­значає один і тільки один предмет, заг. імʼя — будь-який предмет з виду (множини) предметів. Iмена, яким не від­повід­ає в реальності жоден предмет, по­значають порожній чи нульовий клас. Ін. філософи замість пари термінів денотат/конотат використовували десигнат/інтер­претанта (Ч.-В. Мор­ріс), естенсіонал/інтенсіонал (Р. Карнап), номінат/сенс (А. Черч). Так було засн. трьох­складову семіотику, пред­ставлену у певному пере­тлумачен­ні також тріадич. схемою Ч.-С. Пірса. У цій семантиці повне значе­н­ня будь-якого знака містить дві семант. характеристики: а) предметне значе­н­ня, про який знаємо, коли ді­знаємося, на який предмет знак вказує чи який замінює (цей складник значе­н­ня по­значають термінами: «денотат», «значе­н­ня», «референт», «екс­тенсіонал»); б) смислове значе­н­ня, про яке довід­уємося, коли знаємо, який додатк. від­тінок значе­н­ня містить даний знак («сенс», «конотат», «інтенсіонал»). Від­повід­но, наслідуючи Р. Карнапа, говорять про екс­тенсіонал. чи інтенсіонал. контекс­ти. Наук. мова, за винятком гуманістики, є пере­важно предметною, екс­тенсіональною: вона байдужа до смисл. від­тінків. У ній заміна одного знака іншим з тим самим денотатом не веде до втрат. Але заміна вислову «ранкова зоря» висловом «вечірня зоря» в поетич. контекс­ті пере­важно неможлива, адже при цьому втрачається важливий смисл. від­тінок. Сказане стосується не тільки вербал. текс­тів, а всіх мист. «текс­тів» (у живописі, музиці, театр. ви­ставах тощо), оскільки вони чутливі до смисл. від­тінків. Знаки можна класифікувати залежно від практ. потреби. Іноді зʼявляється потреба роз­різняти знаки за тим, які рецептори задіяні в спри­йман­ні знака (екс­трарецептори — зір, слух, тактил. від­чу­т­тя; інтрарецептори — орган. від­чу­т­тя, уява, сновиді­н­ня тощо). Та оскільки знаконосії та дії знаків різноманітні, це дає під­ставу створювати роз­галужені класифікації. В одній з най­простіших класифікацій всі знаки поділяють на три класи: знаки-індекси, іконічні знаки і знаки-символи (умовні знаки). Дія індекса засн. на фактич., реально існуючій суміжності по­значника й по­значуваного: напр., слова «цей», «той», «такий» у су­проводі вказів. жесту, стрілка годин­ника «вказує» на час, термометр — на температуру тіла. Роль знаків-індексів часто виконують т. зв. природні знаки: сліди, тіні, від­ображе­н­ня, наслідки, що вказують на причину (при­скоре­н­ня пульсу як можливість під­вищ. температури, дим як наявність вогню). Маємо справу зі знаками найбіднішими на смисл. від­тінки, оскільки знак тільки вказує на щось. Дія іконіч. знака заснована на фактич. подібності з означуваним: фото­графії, малюнки, схеми, карти тощо вказують на щось, з чим вони схожі. Зро­зуміло, що не будь-який знак у ви­гляді картинки є іконіч. знаком (напр., алегорії). Усе ж у багатьох випадках фото­граф, а тим більше живописець, керуються не тільки мотивом схожості, а дивляться на обʼєкт під певним кутом зору. У звʼязку з цим навіть докум. фото­графія засн. на певних ідеол., соц. чи естет. кодах. Cхожість знака на означуване в іконіч. знаків залежить від ви­браного кута зору (геогр. карта, схема, рентґенів. знімок). Символіч. знаками прийнято називати т. зв. умовні знаки, в яких по­єд­на­н­ня знака й означуваного ґрунтується на прийнятій згоді, навіть неусві­домленій. У цьому випадку звʼязок знака та означуваного не залежить від фіз. суміжності чи наявності схожості. Вона є наслідком прийнятого правила: не знаючи цього правила, не можна здогадатися про значе­н­ня знака, бо ж знак ніяк не «натякає» на своє значе­н­ня (як слово з мови, якої не знаємо). У біо­семіотиці та фізіосеміотиці таким правилом є наявність певного коду: фіз. явища (світло, звук тощо) від­повід. чином кодує нерв. система. Окрім викори­ста­н­ня у значен­ні умов. знака, словом «символ» по­значають також знаки етніч., реліг., політ., естет. змісту, які втілюють деякі заг. й важливі сенси (ідеї, уявле­н­ня, почу­т­тя тощо) у певному знаконосії — слові, малюнку, речі (хрест, прапор). Але це спрощене поясне­н­ня природи символа (докладніше природу таких символів зʼясовують у спец. дослідж.). Описана трьох­значна класифікація знаків є спроще­н­ням: докладніший під­хід виявляє труднощі з від­несе­н­ням певного знака тільки до одного з на­званих трьох класів. Тому зʼявляється потреба роз­робляти складніші, роз­галуженіші класифікації.

Завантажити статтю