Прилюк Дмитро Михайлович

Визначення і загальна характеристика

ПРИЛЮ́К Дмитро Михайлович (08. 11. 1918, с. Божиківці Летичівського пов. Подільської губ., нині Хмельницького р-ну Хмельницької обл. — 22. 09. 1987, Київ) — письменник, журналіст. Батько Ю. Прилюка. Доктор філологічних наук (1977), професор (1978). Член СПУ (1985). Республіканська журналістська премія імені Я. Галана (1976). Учасник 2-ї світової війни. Закінчив Український комуністичний інститут журналістики в Харкові (1940), редагував місцеву молодіжну газету. У «Наукових записках» цього Інституту вмістив статтю «До вивчення лексики “Кобзаря” Т. Г. Шевченка. Лексика віршів циклу “В казематі”» (1940, т. 1). У повоєнні роки — власкор, завідувач відділу (1947–48), заступник відповідального редактора (1948–50) газети «Зоря Полтавщини»; 1950–52 — редактор газети «Вінницька правда»; на партійній роботі; редактор газет «Київська правда» (1954–56), «Колгоспне село» (1956–58; звільнений після публікації власного фейлетону «Як у колгоспі “Україна” Америку доганяють», у якому гостро критикував безладдя на тваринницькій фермі й по суті ставив під сумнів заклик партії «наздогнати і випередити Америку»). Від 1958 викладав у Київському університеті, де очолював факультет журналістики (1965–69, 1972–82), кафедри журналістської майстерності і літературного редагування (1965–71) та теорії і практики партійно-радянської преси (1972–84). Дебютував 1954 художніми нарисами в журналі «Вітчизна». Твори цього жанру склали книги «Уроки» (1956), «У братньому Китаї» (1957), «Здорові будьте, люди» (1960), «Село на нашій Україні», «Шукачі скарбу» (обидві — 1961), «Рассказы о вечном, добром» (1966), «Хліб-сіль і честь» (1972), «Село, а в ньому люди…» (1976). Гуморески й фейлетони увійшли до збірок «Дозвольте запевнити!» (1958), «На здоров’ячко!» (1962; усі — Київ), «Давні знайомі» (Л., 1964). Автор книг балад і сказань «Вічність» (1964), балад у прозі «Одвічне» (1967), збірок оповідань «Безсмертя батьків» (1970, для дітей), «Кохання не залишу...» (1980) та «Веселі пригоди з доброї нагоди» (1987), романів «Роки неспокійного сонця» (1964; опубліковано 1991), «Де ти, доле?» (1971), «Повноколосся» (1977), художньо-документальних повістей «Земносили» (1979) та «Сорочинські ранки» (1987), повісті «Ми були молоді» (1980), циклу повістей «Відгомін» (1983; усі — Київ). Одним із найкращих літературно-художніх творів П. став його великий роман «Роки неспокійного сонця», який було заборонено до друку політичною цензурою. Автора звинувачували у спробах викривлено змалювати життя й образити людей. Хоч роман одержав позитивні внутрішні рецензії та відгуки відомих літературознавців і критиків, але він так і пролежав у автора, поки його не стало. Вперше у скороченому вигляді він з’явився на сторінках «Вітчизни», уривок із нього було також надруковано у «Зорі Полтавщини». П. — один із фундаторів української журналістики, видав низку журналістикознавчих праць. У м. Деражня (нині Хмельницького р-ну) та с. Божиківці (у сільській бібліотеці відкрито музей) його ім’ям названі вулиці. У Києві, на будинку на вул. М. Заньковецької, № 7, де 1976–87 жив і працював письменник, встановлено меморіальну дошку. 2011 на Хмельниччині засновано обласну премію імені П. за кращу публіцистичну роботу в галузі журналістики.

Завантажити статтю