Пільгук Іван Іванович

ПІЛЬГУ́К Іван Іванович (08(20). 12. 1899, с. Решетилівка, нині смт Полтавського р-ну Полтавської обл. — 18. 07. 1984, Київ) — літературо­знавець, письмен­ник. Доктор філологічних наук (1958), професор (1959). Член СП СРСР (1964). Закінчив 2-річні педагогічні курси в Полтаві (1917). Після більшовицького пере­вороту 1917 був членом Решетилівського волосного та Полтавського і Кобеляцького повітових виконкомів; пере­бував у загоні червоних партизанів. Пізніше вчителював у сільській школі. Дебютував 1920 добіркою віршів у полтавській газеті «Більшовик», ви­ступав із нарисами та оповіда­н­нями у журналах «Молодняк», «Червоний шлях» та ін., видав збірку нарисів «Суцільні лани» (1931). Закінчив аспірантуру при Харківському університеті (1935). У 2-й половині 1930-х рр. почав ви­ступати з літературно-критичними ста­т­тями. 1942—48 — науковий спів­робітник Ін­ституту літератури АН УРСР (Київ); від 1948 викладав у Київському педагогічному ін­ституті. Автор низки моно­графій, у яких роз­глянуто творчість класиків української літератури 19 ст., збірника ви­браних літературно-критичних статей «У пошуках художньої правди» (1969). Інтерес П. до жит­тєписів видатних людей вилився у низку художньо-біо­графічних повістей: «Грозовий ранок» (1968, про І. Котляревського), «Повій, вітре!» (1969, про С. Ру­данського), «Дуби шумлять» (1970; 1990, своєрідний триптих про Панаса Мирного), «Григорій Сковорода» (1971), «Пісню снує Черемош» (1973, про Ю. Федьковича), «Іван Карпенко-Карий (Тобілевич)» (1976), «Марія Заньковецька» (1978), «Сонячні роз­сипи» (1982, про С. Васильківського), «Немеркнучі легенди» (1986, про С. Гулака-Артемовського) та ін. З ґрунтовними перед­мовами П. ви­йшли «Ви­брані твори» (1969) та книжка «Поезії» (1970) П. Куліша. Вагому сторінку наукової і творчої діяльності П. присвячено Т. Шевченкові, по­стать якого він ставив в один ряд із Гомером, Данте Аліґʼєрі, Дж.-Г. Байроном, Й.-В. Ґете, Ш. Ру­ставелі, О. Пушкіним. Автор книг «Т. Г. Шевченко — основоположник нової української літератури» (1954; 1963), «Традиції Т. Г. Шевченка в українській літературі (Дожовтневий період)» (1963), «Традиції Т. Г. Шевченка в українській радянській літературі» (1965), кількох лекцій, ви­даних окремо, та брошур «Тарас Шевченко (Повісті)» (1950), «Прозова творчість Т. Г. Шевченка (Російські повісті)» (1951), «Сатира Т. Г. Шевченка» (1954). З огляду на ідеологічні вимоги у творчому доробку П. зʼявилася і симптоматична для того часу брошура «Т. Г. Шевченко — поборник дружби російського і українського народів» (1961; усі — Київ). У шевченко­знавчих моно­графіях П. уперше спробував узагальнити багаторічні спо­стереже­н­ня над спадкоємністю літературних традицій Т. Шевченка у творчості письмен­ників 19—20 ст., про­аналізувати значе­н­ня спадщини поета для роз­витку української літератури в нову культурно-історичну епоху. Загалом дослідникові належить чимало шевченко­знавчих статей, опублікованих упродовж кількох десятиліть у різних ви­да­н­нях. У центрі його уваги були пита­н­ня фольклорної основи поезії Т. Шевченка, словʼянського контекс­ту творчості тощо. За активною шевченко­знавчою діяльністю П. пильно стежив П. Одарченко. Він обʼєктивно аналізував праці дослідника, викривав фальшивість деяких із них, під­тверджував або заперечував окремі думки. «Не­вдалою й тенденційною» на­звав критик книжку «Т. Г. Шевченко — основоположник нової української літератури», а брошуру «Прозова творчість Т. Г. Шевченка» — такою, що написана «цілком в офіційному дусі». Брав участь у під­готовці під­ручників із української літератури для середніх і вищих шкіл.