Полуян Сергій Єпіфанович

ПОЛУЯ́Н Сергій Єпіфанович (псевдоніми і криптоніми: С. Ясяновіч, П. Ян, С. П.; 07(19). 10. 1890, м. Брагін, нині Білорусь — 07. 04. 1910, Київ) — письмен­ник, критик. На­вчався у Мозирській прогімназії (нині Білорусь). Ходив на маївки, слухав промови, роз­носив прокламації. Під час канікул, прихопивши із собою революційні брошури, вів революційну агітацію серед селянської молоді вдома, у сусідніх селах. Батько, щоб урятувати сина від «небезпечного впливу», пере­вів його у Мітовську гімназію (Латвія). З початком революційних подій 1905 П. брав активну участь у мітингах, демонстраціях. Після поверне­н­ня додому пере­їхав до Києва. Прагнув скласти іспити екс­терном за 8 класів гімназії, щоб мати змогу вступити до університету. Спів­працював із «Киевскими вестями». Через брата Івана встановив звʼязок із місцевим революційним студентством. Освіту здобував самотужки: «Тут у вас багата культура, — говорив він друзям-українцям. — Пере­йму її і повезу до своїх». Надсилав із Києва у білоруську газету «Наша ніва» числен­ні матеріали, зокрема про страйки залізничників Катеринослава (ч. 1), шахтарів Юзівки (ч. 14; обидва — 1908), про пов­ста­н­ня політичних арештантів у Чернігівській тюрмі та арешт 17-ти соціал-демократів у Києві (1909, ч. 35, 36). Завдяки П. 1908—10 українська тема звучала не лише в багатьох замітках, ста­т­тях, пові­домле­н­нях і кореспонденціях, а й в узагальненому та систематизованому огляді під на­звою «Листи з України». Перший із «Листів» (1908, ч. 13, 14), що мав назву «Про єд­ність між білорусами та українцями», був, по суті, коротким історичним оглядом українсько-білоруського єд­на­н­ня від 14 ст. і до початку 20 ст. У «Нашій ніві» під рубрикою «Листи з України» висвітлювали історію боротьби за створе­н­ня української національної школи (1909, ч. 15—16). Редакція газети під­тримувала контакти з багатьма вчительськими спілками України, вела обмін із ви­да­н­нями «Український учитель» та «Рідна школа». П. закликав українську та білоруську молодь єд­нати сили. У «Нашій ніві» й після його смерті друкували пере­клади творів Ганни Барвінок, С. Ру­данського, А. Тесленка, В. Стефаника, Лесі Українки, Т. Шевченка, а також критичні роз­відки про цих та ін. українських письмен­ників. Білоруська газета через П. отримувала і вміщувала на своїх сторінках оголоше­н­ня про різні українські ви­да­н­ня, зокрема «Літературно-науковий вісник», ілюстрований календар «Просвіта», газету «Рада» тощо. У «Листах з України» він подав загальний огляд української преси (1909, ч. 26, 33). Тут вміщено один із найголовніших його оглядів — ста­т­тю «Білоруська література у 1909 році», на якій знову-таки по­значилися реалії українського буття. Спів­працював із часописами «Українська хата» та «Рада», де опублікував низку власних досліджень (рецензії на ви­да­н­ня віленського товариства «Наша хата», «Тарас на Парнасе», твір «Дзєд Завала» Ш. Ядвігіна, анотацію на «Першы бєларускі каляндар “Нашай нівы” на 1910 рік»). Як критик високо оцінив творчість І. Франка, М. Коцюбинського, В. Стефаника. З потребою враховувати інтереси читача-селянина П. ви­ступив із рецензією «Народний календар “Село” на 1910 рік», в якій подав огляд ще й інших українських календарів. Письмен­ник роз­критикував т. зв. новий період творчого шляху В. Вин­ниченка. Остан­ньою працею П., яку він надіслав перед смертю в редакцію «Ради», була ста­т­тя «Білоруські вечірки» — про зародже­н­ня й роз­виток білоруського національного драматичного театру. У журналі «Українська хата» (1909, ч. 6) та газеті «Наша ніва» (1910, ч. 16, 17) опубліковано два його оригінальні художні твори — оповіда­н­ня «Хутір» і «Христос воскрес». Покінчив життя самогубством.