Панегірик

ПАНЕГІ́РИК (від грец. πανηγυρικός — урочиста промова на багатолюдних зборах) — ораторський і літературний жанр, похвальне слово. У Давній Греції цим словом по­значали над­гробну похвальну промову, в якій прославляли по­двиги померлого. Попередником П. був енкомій, жанровий різновид хорової давньо­грецької лірики 7 ст. до н. е. Витоки П. як похвального слова простежуються в поемах «Одіс­сея» та «Іліада» Гомера, в «Енеїді» Вергілія, у яких помітні мотиви прославле­н­ня героїчних битв, військових по­двигів, богів Олімпу, імператора. На­звою «П.» уперше означив свою знамениту промову, опубліковану близько 380 р. до н. е., оратор Ісократ. У добу Античності цей жанр досяг вершин свого роз­квіту: грецькі та римські поети прославляли царів, богів, конкретних героїв, їхні військові дія­н­ня, високі моральні якості, а також країни, міста, природу, планети тощо (Горгій, Лісій та ін.). Оскільки П. здебільшого писали на пошану пред­ставникам верхівки су­спільства, то часто у них звучали нещирі інтонації через непомірне вихваля­н­ня обʼєкта оспівува­н­ня, гіперболізацію його прижит­тєвих діянь і вчинків. Це під­штовхнуло сатирика Лукіана Самосатського написати пародію на цей жанр «Похвала мусі». Вже з Античності це слово набуло іронічного звуча­н­ня: похвала під­лабузника, а не справедливий похвальний твір. Не­зважаючи на додаткове комічне значе­н­ня, П. залишається популярним і затребуваним літературним жанром, який вплинув на поезію Горація, Овід­ія, ораторську прозу Цицерона, історичні твори Корнелія Тацита.

У літературах Сходу також ві­домий П. — він утвердився в 3-му тисячоліт­ті до н. е. у династично-деспотичних державних утворе­н­нях (Шумер, Єгипет, Вавилон, Персія). Так, в арабській літературі цей жанр (мадх) виник ще в доісламський період, а в 7 ст., після прийня­т­тя ісламу, почав стрімко роз­виватися. У ньому во­звеличували моральні якості самого поета, або його мецената, або державного діяча, а вже в 9 ст. зʼявилося оспівува­н­ня героїчних мотивів. Придворними панегіристами були такі поети, як Баш­шар, Ібн Бурд, Абу Нувас, Абу Там­мам.

У Середньовіч­чі похвальні слова використовували в автобіо­графічних творах, зокрема в житіях. В епоху Від­родже­н­ня П. за­звичай присвячували правителям або містам. У цей період Еразм Ротердамський створив найві­доміший пародійний П. — «Похвала глупоті» (1509), написаний тоді, коли цей жанр став складником гумористично-сатиричних творів про пияцтво, негідні вчинки людини. В епоху класицизму (17—18 ст.) П. обслуговував придворні кола й досяг піку свого роз­квіту. Також елементи похвального слова використовували і в класицистичній оді. У на­ступні епохи жанр занепав.

В українську літературу П. при­йшов із західноєвропейського письменства через посередництво польського. Широкого пошире­н­ня цей жанр набув завдяки шкільній освіті, що перед­бачала ви­вче­н­ня теорії віршува­н­ня і написа­н­ня поезій, П. зокрема. Перший із них — «Просфонема», на­друковано 1591 у Львові. У ньому учні Львівської братської школи прославляли київського митрополита Михайла Рогозу. Проте вже в українській народній поезії — колядках, щедрівках, весільних піснях — мотиви віншува­н­ня були поширеними. Так само панегіричні елементи простежуються в українській літературі 11—12 ст.: це похвали князям у «Повісті минулих літ», «Київському літописі», «Слові про закон і благодать» митрополита Іларіона. У 17 ст. П. став одним із провід­них жанрів української барокової поезії, й роз­вивався двома шляхами: як похвальне слово (на­приклад, «Візерунок цнот Єлисея Плетенецького» Олександра Митура, 1618, в якому прославлявся архімандрит Києво-Печерської лаври як ро­зумний, справедливий, без­корисливий, твердий у своїх пере­кона­н­нях релігійний діяч; «Евхаристиріон» Софронія Почаського, 1632, в якому Петра Могилу уславлюють девʼять муз) і як оплакува­н­ня померлого («Вірші на жалісний погреб геть­мана Петра Конашевича-Сагайдачного» Касіяна Саковича, 1622). У цей час простежуються зміни у змісті українського П.: во­звеличуються не шляхетність і меценатство конкретної ві­домої публічної особи, а її су­спільно-політичне кредо — ставле­н­ня до захисту рідної землі, православної віри, руської мови. За змістом ці твори можна поділити на світські та духовні, за при­значе­н­ням — привіта­н­ня з нагоди ви­значної історичної чи су­спільної події, воєн­ної пере­моги, успішної карʼєри, укла­да­н­ня шлюбу, за формою — геральдичні епі­грами, присвяти, промови як складники похвальних творів, промови і проповіді над померлими ви­значними по­статями, вітальні оди, власне П. Їх писали і віршем, і прозою, також у межах одного твору вони могли чергуватися. У деяких П. траплялися елементи зорової поезії, зокрема акровірші. Багатомовність — ще одна ознака українських П. Окремі їх частини могли бути написані латинською, польською або церковнословʼянською мовами. Український П. доби Бароко сповнений античними алюзіями, історичними паралелями, алегоріями, символами. Цей «етикетний» жанр прославляв зокрема національну еліту, і в цьому його значе­н­ня в історії української літератури. Серед видатних українських поетів-панегіристів — Григорій Бутович, Яків Седовський, Іван Величковський, Феофан Прокопович, Іван Орновський, Стефан Яворський, Пилип Орлик. В Україні після доби Бароко цей жанр занепав.

У 20 ст. П. знову від­родився як жанр, що обслуговує тоталітарні режими та їхніх керманичів. Слово «П.» уживають в іронічному значен­ні, маючи на увазі вияв надмірних і фальшивих лестощів, пишномовного без­під­ставного захвалюва­н­ня або ж для створе­н­ня гумористичного ефекту, як, на­приклад, у романі «Собор» О. Гончара: «Одного дня він аж із міста під­віз Шпачиху з її корзинами, під­кинув легковою аж до двору, що зовсім роз­чулило стару, три дні після того тільки й чути було її панегірики на честь Лободи…».

Завантажити статтю