Прийма Федір Якович

Визначення і загальна характеристика

ПРИ́ЙМА Федір Якович (26. 01(08. 02). 1909, станиця Ахтанізовська, нині Краснодарського краю, РФ — 20. 04. 1993, Санкт-Петербург) — літературознавець. Брат І. Прийми. Доктор філологічних наук (1961). Народився у сім’ї кубанського козака. Від 1927 навчався у Краснодарському педагогічному технікумі, 1929–32 — на суспільно-літературному відділенні Краснодарського педагогічного інституту. Працював викладачем російської мови і літератури (1932–36). У 1936 вступив до аспірантури Ленінградського педагогічного інституту (нині Санкт-Петербург). 1938–39 був заарештований НКВС і перебував під слідством «за участие в заговоре против К. Е. Ворошилова». Після припинення справи був відновлений в аспірантурі, у червні 1941 захистив кандидатську дисертацію «Лев Толстой во французской литературе XIX века». Учасник 2-ї світової війни. 1945–90 — в Інституті російської літератури АН СРСР у Ленінграді (з перервою 1946–51, коли працював головним бібліотекарем Відділу рукописів Державної публічної бібліотеки імені М. Салтикова-Щедріна): 1965–77 — заступник директора, 1975–77 — в. о. директора, 1977–87 — завідувач відділу нової російської літератури. Коло наукових інтересів: медієвістика, зв’язки російської та західної літератур, класична російська література; російський, український, слов’янський фольклор. Автор досліджень давньоруської літератури, російської літератури 19 ст., взаємозв’язків російської та іноземних літератур. Захистив докторську дисертацію на тему «Шевченко и русская литература XIX века». 1964 за однойменну монографію одержав Ленінську премію. Вивчав канонізовану офіціозом тему російської (та «вітчизняної») революційної демократії, до якої П. зараховував і Т. Шевченка. Намагався встановити факти творчих та особистих взаємин українського поета з В. Бєлінським, М. Чернишевським, М. Добролюбовим, як у літературі, так і в російському визвольному русі. Намагаючись утвердити тезу про вагомий вплив В. Бєлінського на розвиток української літератури, й світогляд та творчість Т. Шевченка зокрема, не вагався інтерпретувати його критичні та епістолярні тексти на користь своєї тези, — всупереч загальновідомим, але замовчуваним фактам; у полеміці активно відстоював офіціозну позицію (низка доповідей у збірниках наукових шевченківських конференцій). Був редактором і автором вступних статей у виданнях творів А. Кантемира, І. Крилова, А. Майкова, автором розділів у академічній «Истории русской поэзии» (Ленинград, 1968–69). Упорядник т. 4–6, 8, 13 повного зібрання творів В. Бєлінського у 14-ти т. У шевченкознавчому доробку — засновані на архівних джерелах розвідки про роботу Т. Шевченка-художника над «Живописной Украиной» (1956), про його зв’язки з вільною російською пресою та поетами «Искры» (1957; 1959), заходи у справі народної освіти в Україні (1966), а також вступні статті та передмови до шевченкознавчих праць та збірок поезій українського поета. Низку робіт присвятив «Слову о полку Ігоревім», де досліджував ідейну та художню сутність пам’ятки, її вплив на розвиток літератури 19 ст., робив типологічні зіставлення «Слова...» з південнослов’янським епосом.

Завантажити статтю