Петражицький Лев (Леон-Адам) Йосипович

ПЕТРАЖИ́ЦЬКИЙ Лев (Леон-Адам) Йосипович (17(29). 04. 1867, маєток Гори, нині агромістечко Могильовської обл., Білорусь — 15. 05. 1931, Варшава) — право­знавець, філософ, соціолог. Доктор римського права (1898), ординарний професор (1901), член Польської АМ (1912). Депутат Державної думи Російської імперії (1906). Походив із давнього польсько-литовського шляхетського роду. Закінчив Вітебську гімназію (нині Білорусь, 1885, зі срібною меда­л­лю) та юридичний факультет Університету святого Володимира у Києві (1890, з дипломом 1-го ступеня, деякий час на­вчався на медичному факультеті). В університеті 1888 отримав золоту медаль за конкурсну працю про обовʼязки по­друж­жя у римському праві, пере­клав з німецької під­ручник професора Бернського університету Ю. Барона «Система римского граж­данского права» (т. 1—4, К., 1888—89). Був залишений в університеті як професорський стипендіат. 1890 міністерство народної освіти від­рядило його на стажува­н­ня з виплатою стипендії до «Російського ін­ституту римського права» при Берлінському університеті, де його на­ставником став видатний німецький цивіліст Г. Дернбурґ. Перед цим П. стажувався один семестр у професора-цивіліста Е.-І. Бек­кера в Гайдельберзькому університеті (Німеч­чина), а згодом, за окремими джерелами, деякий час — у Парижі та Лондоні. У Берліні опублікував моно­графію «Die Fruchtvertheilung beim Wechsel der Nutzungsberechtigten vom Standpunkt des positiven Rechts und der Gesetzgebung: drei civilrechtliclie Abhandlungen» («Роз­поділ продуктів у разі зміни бенефеціарів», 1892) та двотомник «Die Lehre vom Einkommen» («Доктрина доходу», 1893—95). Класичні про­блеми римського права в цих працях він роз­глянув у нетрадиційній інтер­претації, повʼязав їх з об­ґрунтува­н­ням нового напряму — політики права та власними по­глядами на джерела майбутньої кодифікації німецького цивільного права. Його критика як «романістів», так і «германістів» (двох основних тоді течій історичної школи права) за ідеалізацію звичаєвого права, юридичної старовини загалом, з одночасною пропозицією насамперед спиратися на правові реалії викликали значний резонанс у німецьких фахівців, справили помітний вплив на подальший кодифікаційний процес. 1895 повернувся до Києва, 1896 захистив в Університеті святого Володимира магістерську дисертацію «О рас­пределении доходов при пере­ходе права пользования по римскому праву» на основі дещо поліпшеного пере­кладу від­повід­ної німецькомовної праці. Від 1897 — приват-доцент Санкт-Петербурзького університету, де 1898 захистив докторську дисертацію «Права добросовестного владельца на доходы с точек зрения догмы и политики граж­данского права», а також опублікував моно­графію «Политика права» (обидві на під­ставі вдосконаленого пере­кладу попередніх німецькомовних праць). Від 1900 — екс­траординарний, від 1902 — ординарний професор енциклопедії та історії філософії права, водночас 1905—06 — декан юридичного факультету Санкт-Петербурзького університету. 1897—1918 керував науковим гуртком філософії права, слухачами якого у різні роки були ві­домі вчені П. Сорокін, М. Кондратьєв, Г. Гурвіч та ін. Саме на засі­да­н­нях цього гуртка П. об­ґрунтовував необхідність створе­н­ня нового наукового напрямку — соціології права. До числа його учнів і найвидатніших послідовників також належали М. Рейснер і М. Тимашев. Опублікував низку нових наукових праць, зокрема «Теория права и государства в связи с теорией нравствен­ности» (Санкт-Петербург, 1907; 1910), у якій виклав квінтесенцію своєї психологічної теорії права. За сумісництвом викладав курс енциклопедії права в Училищі право­знавства, проте у жовтні 1905 подав у від­ставку на знак протесту проти пере­слідува­н­ня вихованців за їхні політичні пере­кона­н­ня. Був спів­робітником журналу «Вестник права» і членом редколегії газети «Право». 1905 на установчому зʼ­їзді партії кадетів обраний до її ЦК, 1906 від цієї ж партії — до Державної думи. Від­стоював на­да­н­ня виборчих прав жінкам, громадянські права загалом, недоторкан­ність особистості тощо, брав участь у засі­да­н­нях аграрної комісії. Після роз­гону Державної думи під­писав протестну за характером «Виборзьку ві­дозву», за що засуджений до 3-х місяців увʼязне­н­ня (через хворобу від­був це покара­н­ня лише 1908) і по­збавлений політичних прав. Один із активістів Санкт-Петербурзького юридичного товариства. Входив також до Спілки правників та економістів польських в Санкт-Петербурзі, а з початком 1-ї світової війни став членом Польського товариства допомоги жертвам війни. Після Лютневої революції 1917 при­значений сенатором, однак активної участі в політичній і судовій діяльності вже не брав. 1919 ви­їхав до Фінляндії, залишивши рукописи своїх праць на зберіган­ні в бібліотеці університету, 1921 — до Польщі, де посів спеціально створену для нього кафедру соціології на від­ділі права Варшавського університету. Також обійняв кафедру законодавчої політики у Вільному польському університеті. Деякий час працював там проректором. Брав участь у роботі Кодифікаційної комісії. Від­значився ви­ступами проти дис­кримінації євреїв на академічних посадах, але загалом активності у громадському і політичному житті не виявляв. 1925 став віце-президентом Між­народного ін­ституту соціології у Парижі та членом-кореспондентом Між­народної академії порівняльного права у Гаазі (Нідерланди). Також обраний почесним доктором Університету Стефана Баторія у Вільнюсі. Отримав пропозицію стати членом ВУАН, але від­мовився через неможливість виконати обовʼязкову вимогу щодо пере­їзду до Києва. Попри загальне наукове ви­зна­н­ня нових великих праць вже не оприлюднював, хоча кілька з них залишив у рукописах, які після його смерті здебільшого були втрачені 1944 під час воєн­них дій у Варшаві. Остан­ні роки життя страждав від де­пресії. Покінчив життя самогубством.

Наукові ідеї П. справили значний вплив на формува­н­ня концептуальних засад світової юридичної, економічної та соціологічної науки початку 20 ст. Його су­спільно-політичні по­гляди здебільшого характеризують як легалістичний лібералізм. Публікації вченого закликали до модернізації Росії, демократичних реформ і роз­витку капіталістичної економіки. Роз­глядаючи право як головний інструмент су­спільного про­гресу, він не під­тримував революційний шлях змін у Росії, вказуючи на необхідність реформ від­повід­но до закону. Хоча П. мав певні здобутки у роз­витку догматичної юриспруденції, зокрема у вчен­ні про доходи та акціонерному праві, але найбільше ви­зна­н­ня йому принесла його психологічна теорія права, яку нині роз­глядають як одну з найважливіших складових сучасного праворо­зумі­н­ня. На його думку, реальність є дуалістичною і охоплює як фізичні обʼєкти та живі організми, так і психологічні феномени. Право він роз­глядав як особливу форму психічних пере­живань, покликану виконувати дистрибутивну (роз­поділ предметів, що мають економічну цін­ність) та організаційну (можливість одних осіб наказувати іншим) функції. Роз­різняв інтуїтивне право (особистісне психологічне явище, що полягає у пере­живан­ні імперативно-атрибутивного обовʼязку, який кореспондується праву іншої особи), що регулює певні від­носини між людьми, та позитивне право, яке обмежене дією правових норм, але має універсальний характер. Від­повід­но, державна влада — явище, засноване на психологічних проєкціях прав і обовʼязків, що продукують від­носини влади між правлячими особами та під­леглими, а держава — лише ідея, що спонукає до су­спільно корисної поведінки на противагу су­спільно шкідливій поведінці. Концепція політики права П. зародилася у процесі дослідже­н­ня римського та сучасного цивільного права і закликала ви­вчати психічні особливості правового регулюва­н­ня людської поведінки на основі проникне­н­ня в особливості її мотивації та специфіку роз­витку людського характеру. Водночас з позицій від­родженого природного права він вважав, що законодавча політика, спрямована на соціальний про­грес та вдосконале­н­ня правопорядку, має спиратися на методологічні напрацюва­н­ня щодо роз­вʼяза­н­ня природно-правових про­блем. Не­зважаючи на числен­ну і багато­аспектну критику, що триває і нині, за­пропоновані П. методологічні під­ходи стали під­ґрунтям для роз­витку різних наукових напрямів у вітчизняній та світовій науці, на­приклад, таких як «американський та скандинавський правовий реалізм», концепція «революційної правосві­домості», теорія «емоційної психології», згідно з якою основу економічної взаємодії та правових від­носин у су­спільстві формують різні типи емоційної поведінки людей.

Завантажити статтю