Сірополко Степан Онисимович
Визначення і загальна характеристика
СІРОПО́ЛКО Степан Онисимович (14(26). 08. 1872 с. Обичів Прилуцького пов. Полтавської губ., нині Прилуцького р-ну Чернігівської обл. — 21. 02. 1959, Прага) — педагог, бібліотекознавець, бібліограф, культуролог, музеєзнавець, публіцист, громадсько-політичний діяч. Батько Степана та Олександри Сірополків. Закінчив Прилуцьку класичну гімназію (1893), правничий факультет Московського університету (1897). Служив 1897–99 у статистичному бюро Московської губернської земської управи. Працював адвокатом, 1902 отримав звання присяжного повіреного округу Московської судової палати. 1900–05 — завідувач відділу народної освіти Тульської губернської земської управи. У січні 1906 засуджений за звинуваченням у революційній діяльності, заарештований та ув’язнений на 3 місяці. Після звільнення 1906–08 — секретар Нижньогородської губернської земської управи. 1908–16 — секретар редакцій журналів «Юная Россия» та «Педагогический листок» у Москві. Видав праці «Народныя библиотеки. Порядок открития библиотек и их организация» (1910), «Внешкольное образование» (1912; обидві — Москва). 1912–17 — редактор українського відділу літературно-наукового й загальнополітичного місячника «Украинская жизнь», член редколегій журналів «Народное образование», «Народный учитель», «Для народного учителя». Згодом був завідувачем відділу народної освіти Московської губернської земської управи, співпрацював з Московським товариством грамотності. Брав участь в українському громадському житті: член Комітету з улаштування Шевченківських свят у Москві, редколегії збірника «На спомин 50-х роковин смерті Шевченка» (1911), українського товариства «Кобзар» (1911–14). У 1910–16 — член Товариства допомоги нужденним студентам Імператорського Московського університету, 1911–16 — Московського товариства поширення в народі грамотності, 1911–17 — Товариства піклування про учнів Московської гімназії О. Фльорова, 1913–14 — голова української секції Товариства слов’янської культури у Москві. 1913–16 викладав бібліотекознавчі, бібліографічні та книгознавчі дисципліни у Московському народному міському університеті імені А. Шанявського. 1915 — секретар Комітету Московського товариства з підготовки фахівців земської та міської служби. 1916 обраний уповноваженим Головного комітету Всеросійського земського союзу. 1917 — член Державного комітету з народної освіти при Міністерстві народної освіти Тимчасового уряду. Того ж року на запрошення Київської міської управи переїхав до Києва, 1917–19 був членом цієї управи, завідувачем відділу народної освіти Київської міської думи, експертом Генерального Секретаріату УНР з народної освіти. Сприяв формуванню мережі загальнодоступних книгозбірень у Києві, відкриттю безкоштовних бібліотек-читалень з дитячими відділами на Шулявці, Куренівці та Печерську. У журналах «Книгарь» та «Вільна українська школа» обґрунтував демократичні принципи побудови позашкільної освіти і бібліотечної справи у новітній Україні. Уклав програму 1-го Всеукраїнського з’їзду бібліотекарів, що мав відбутися восени 1918, де визначив основні напрями реформування та стратегію бібліотечної справи в Україні. 1918 став ініціатором та співзасновником Всеукраїнського бібліотечного товариства, брав участь у підготовці його статуту. 1917–18 викладав у Київському Фребелівському педагогічному інституті та на курсах з підготовки діячів позашкільної освіти. 1919 — завідувач культурно-просвітнього відділу Всеукраїнської спілки земств, референт з народної освіти при Державному секретаріаті освіти і віросповідань ЗУНР (Станіслав, нині Івано-Франківськ). Від липня того ж року — радник Міністерства народної освіти УНР. 1919–20 — директор бібліотеки Кам’янець-Подільського українського університету (нині Хмельницької обл.) та представник Всеукраїнської учительської спілки у Кам’янець-Подільській національній раді. Від вересня 1920 — товариш Міністра народної освіти УНР (Кам’янець-Подільський). Видав праці «Завдання нової школи» (Нова Ушиця) та «Народні бібліотеки: організація та техніка бібліотечного діла» (Кам’янець-Подільський). Наприкінці 1920 емігрував до Польщі (м. Тарнув), до 1924 — в Уряді УНР в екзилі, зокрема радник Міністерства народної освіти УНР, керуючий цим Міністерством, від липня 1923 — керуючий Міністерством внутрішніх справ, шляхів, пошти і телеграфу УНР, водночас виконував функції Генерального писаря. 1922 очолював українське культурно-просвітницьке товариство «Освіта» та Всеукраїнську спілку діячів місцевих народних самоврядувань, 1923 — Громадянський комітет з підготовки до святкування п’ятої річниці проголошення самостійної Української Держави, Культурно-освітню комісію при філії Товариства допомоги втікачам з України, Архівну комісію. Сприяв організації у таборах для інтернованих українських вояків мережі освітніх закладів для навчання рідною мовою. Видав «Короткий курс бібліотекознавства. Історія. Теорія і практика бібліотечної справи» (Л., 1924) — перший український підручник з бібліотекознавства. Від березня 1925 — у Празі: професор кафедри позашкільної освіти Російського педагогічного інституту, 1925–33 — Українського високого педагогічного інституту. 1927–34 — організатор і голова Українського товариства прихильників книги, 1927–32 — редактор його друкованого органу «Книголюб», редактор українського відділу «Славянской книги», організатор і постійний голова Українського педагогічного товариства, голова Союзу українських журналістів і письменників на чужині, член Українського історично-філологічного товариства та його ревізійної комісії. Брав активну участь у діяльності гуртка приятелів українського Пласту, член-фундатор, довголітній член Управи та секретар товариства «Музей визвольної боротьби України у Празі». Почесний член товариств «Просвіта» у Львові, «Взаїмна поміч українського учительства». Дійсний член Наукового товариства імені Шевченка у Львові. Від 1930 –– у складі редакційної колегії журналу «Slovanská knihoveda». 1933–37 –– голова Комітету допомоги голодуючим України у Чехо-Словаччині (Прага). Під час 2-го Українського наукового з’їзду 1932 був головою виставково-бібліографічної підкомісії, яка організувала книжкову виставку-презентацію видавничої продукції української еміграції. Автор праць «Народня освіта на Совєтській Україні» (1934), «Історія освіти на Україні» (1937). У 1938 обраний Генеральним секретарем Українського академічного комітету, створеного з ініціативи Українського історико-філологічного товариства (Прага). З приходом радянської армії до Праги у травні та червні 1945 радянські слідчі органи допитували С., але не ув’язнили, залишили без засобів для існування, позбавивши пенсії. Автор праць з проблем дошкільної, шкільної та позашкільної освіти, книго-, бібліотеко-, бібліографознавства, журналістики. Постановою Верховної Ради України передбачено необхідність на державному рівні урочисто відзначити 150-і роковини від дня народження С., виготовити і ввести в обіг ювілейну монету, конверти й поштові марки, присвячені цій даті.