Прокопенко Микола Миколайович
ПРОКОПЕ́НКО Микола Миколайович (17. 08. 1945, с. Зельці, нині с-ще Лиманське Роздільнянського р-ну Одеської обл.) — живописець, графік, реставратор. Чоловік В. Прокопенко. Народний художник України (2015). Премії імені О. Осмьоркіна (2018), імені К. Паустовського (2019). Член НСХУ (1988). Дійсний член Міжнародної академії мистецтв і літератури «Фатьян» (від 2011), іноземний академік Естонської академії мистецтв, почесний доктор мистецтвознавства Академії мистецтв (Берлін). Закінчив Київський художній інститут (1977; викладачі В. Болдирев, В. Задорожний). Відтоді працював художником-реставратором Одеського музею західного і східного мистецтва; 1986–90 — художник монументального цеху Художнього фонду художньо-промислового комбінату; 1990–2006 — художник-реставратор Одеської філії Національного науково-дослідного реставраційного центру України; 2006–10 — професор кафедри малюнку, живопису, композиції та архітектурної графіки Одеської академії будівництва та архітектури. Реставрує зразки станкового (темперного, олійного) й монументального живопису, зокрема 2006–07 — ікону Іверської Божої Матері. Проілюстрував книги: «Следы восторгов и печали» Г. Біча (2008), «Стихи для Люды» (2011), «Одесская наивная повесть» (2020), «Улица Хворостина (Прохоровская)» (2020) І. Потоцького, «Восхождение к Осмыслению» (усі — 2020) і «Рисование с помощью слов» (2022) Т. Бахар, «Город стар…» Е. Пеуса (2013; усі — Одеса). Автор пейзажів, натюрмортів, портретів, ню в стилі реалізму. Створює роботи в індивідуальній манері, передаючи різні асоціації, якнайповніше розкриваючи образи героїв. Для творів П. характерні символічність, виразна яскрава палітра кольорів і зображень, щільність і насиченість кольорів. Учасник регіональних, всеукраїнських, всесоюзних, міжнародних мистецьких виставок від 1977 (усього — 770), лауреат, дипломант і призер багатьох з них. Персональні (227) — в Одесі (1978, 1990–91, 1993–2005, 2006–24), Білгороді-Дністровському (1984, 1998), Іллічівську (нині Чорноморськ, 1985, 1991, 1994–95, 2000, 2004, 2008, 2011; обидва — Одеська обл.), Гамбурзі (Німеччина, 1997), Южному (Одеська обл., 1999, 2001), Львові, Києві, Хмельницькому, Ессені (Німеччина; усі — 2000), Кам’янці-Подільському (Хмельницька обл., 2001), Миколаєві (2005). Деякі твори П. зберігаються в 88 музеях та галереях України, США, Великої Британії, Німеччини, РФ, Молдови, Естонії, Мексики тощо. Його іменем 2019 названо художню галерею в м. Очаків (Миколаївська обл.).
Додаткові відомості
- Основні твори
- «Портрет із жовтим букетом» (1987), «Неминуще», «Букет-сонце», «Час життя» (усі — 1988), «Натюрморт» (1989), «На даху хати», «Тополі», «Портрет-сонце» (усі — 1991), «Синя сукня» (1992), «У тіні літа» (1993), «Осінь за містом», «Червень», «Білий птах» (усі — 1994), «Золоте поле» (1995), «Золотий берег», «Мир», «Жар-Птиця» (усі — 1996), «Біля моря» (1997), «Медовий спас», «Світанок», «Зріла черешня» (усі — 1998), «У пошуку дня» (1999), «Пісня «Liberta», «Нова Європа» (обидва — 2004), «Арлекін з грушею» (2007), «Віяло золоте» (2008), «Грушечка» (2009), «Літній вечір у саду», «Білий романс» (обидва — 2011), «Арлекін», «Зелені очі» (обидва — 2012), «Одеса. Кава на Ланжероні», «Чарівні кали» (обидва — 2013), «Мурик із голубими кліпсами», «Дівчина в місячному сяйві» (обидва — 2014), «Жінка і лимон», «Птаха дитинства», «Шляхи Божі незбагненні» (усі — 2015), «Білий бузок. Невгасимий вогонь» (2016), «Молодий місяць» (2018), «Скіфи — мої предки» (2019), «Тріо» (2020), «Ангел у дзеркалі», «Срібло озера Ялпуг» (обидва — 2021), «Перед Вічним Світлом», «Ангел, що дає крила», «Червоні птахи, чорні хмари», «У лабіринті драбин, східців» (усі — 2022), «Перерваний політ» (2024).
Рекомендована література
- Николай Прокопенко. Заслуженный художник Украины: Каталог. К., 2006.
Фотоілюстрації
Завантажити статтю
Людина 
