ПИМОНЕ́НКО Микола Корнилович (25. 02 (09. 03). 1862, Київ — 13(26). 03. 1912, там само) — живописець, педагог. Академік живопису Санкт-Петербурзької академії мистецтв (1904); дві малі та велика срібна медалі цієї Академії. Велика золота медаль Між­народної ви­ставки в Парижі (1909; за картину «Гопак»; при­дбала дирекція Лувру для екс­позиції в музеї). Член Київського товариства художніх ви­ставок (1887–1900), Товариства пів­ден­норосійських художників в Одесі (1895–1904), Товариства художників-пере­движників (1899), Театрального товариства (1900), Мюнхенського товариства художників (1906), Паризької інтернаціональної спілки мистецтв і літератури (1909). На­вчався в іконописній майстерні Іванова в Києві (1875); закінчив Київську рисувальну школу (1882), де був репетитором (1979) і викладачем 1884–1900. Учень М. Мурашка, X. Платонова, Й. Будкевича. На­вчався в Санкт-Петербурзькій академії мистецтв (1882–84; викладач В. Орловський; не закінчив через хворобу). Працював старшим викладачем у Київському політехнічному ін­ституті: 1900–12 — завідувач кафедри нарисної геометрії. 1900 — один із організаторів Київського художнього училища; працював у ньому до 1906. У 1890-х рр. брав участь у роз­писі Володимирського собору в Києві (1897 за цю роботу отримав орден Святої Анни 3-го ступеня). 

З імʼям П. повʼязано під­несе­н­ня в українському образотворчому мистецтві 2-ї половини 19 ст. Створив низку полотен з повсякден­ного життя народу України, опоетизувавши образи трудівників села, чарівність української природи. Він цікаво та детально роз­робляв сюжет, майстерно компонував, досягав жит­тєвої пере­конливості у від­ображен­ні певної ситуації та образів; жанрову сцену часто по­єд­нував з пейзажем. Здійснив значний внесок у створе­н­ня національного реалістичного мистецтва живопису. Працював як жанрист, пейзажист, анімаліст, порт­ретист. Автор психологічних порт­ретів, зокрема батька, дружини, дітей, промисловців-меценатів О. Терещенка, Л. Бродського, І. Мацнєва, художників В. Васнецова, М. Мурашка, В. Орловського тощо. Виконав ілюстрації до збірки творів Т. Шевченка («Причин­на», «Утоплена», «Русалка», «Марʼяна-черниця»); оформив оперу «Наталка Полтавка» М. Лисенка. Був членом журі конкурсу на проєкт памʼятника Т. Шевченкові для Києва (1910). Активний учасник Товариства пере­сувних художніх ви­ставок, Товариства пів­ден­норосійських художників (1890–91, 1893, 1895–96). Серед учнів — Г. Дядченко, С. Костенко, Ф. Красицький, О. Мурашко, Н. Бавріна.

У 1904 один із мюнхенських музеїв при­дбав картину «Великий четвер» (2-а половина 1900); у Національному художньому музеї України (Київ), окрім інших робіт П., зберігається її авторська копія кінця 1900-х рр. Деякі твори митця є в Одеському, Сумському, Харківському художніх музеях, Третьяковській галереї (Москва), Державному російському музеї (Санкт-Петербург), Ко­стромському історико-архітектурному та художньому заповід­нику, Рибінському історико-архітектурному та художньому музеї-заповід­нику, Волго­градському музеї образотворчих мистецтв, Краснодарському кра­йовому художньому музеї, Курській картин­ній галереї (усі — РФ). У Києві 1910 урочисто від­значено 25-річчя творчої діяльності П.; у Москві ви­дано альбом ре­продукцій його картин. Персональні ви­ставки (посмертні) — у Санкт-Петербурзі (1913; екс­понували 184 картини, 419 етюдів, 112 малюнків олівцем), Москві (1916). Творча спадщина митця — понад тисяча робіт. Щоліта працював у с. Малютянка (нині Фастівський р-н Київської обл.), де обладнав майстерню (нині в селі діє Музей Миколи Пимоненка). 1952 на будинку на вул. Гоголівській у Києві, де 1883–1912 жив і працював П., встановлено меморіальну дошку. У серії «Уславлені імена» на­друковано біо­графічний роман «Микола Пимоненко» Б. Чіпа та О. Оганесяна (К., 1983).