Пуанкаре Раймон

ПУАНКАРЕ́ Раймон (Poincaré Raymond; 20. 08. 1860, м. Бар-ле-Дюк, Франція — 15. 10. 1934, Париж) — французький політичний і державний діяч. Президент Франції (1913—20). Закінчив юридичний факультет Паризького університету, 1882 став адвокатом. 1887—1903 — депутат французького парламенту від про­гресистів, згодом — від утвореної ним групи лівих республіканців. 1893—94 — міністр освіти (наймолодший міністр в історії Франції); 1894—95 — міністр фінансів; від 1895 — знову міністр освіти. У тому ж році від­крив власну юридичну фірму, клієнтами якої були великі промислові й фінансові компанії, а також письмен­ник Ж. Верн. 1897 обраний віце-президентом палати депутатів. Спів­засновник правої партії Демократичний альянс (1901). Від 1903 — сенатор. 1906 знову при­значений міні­стром фінансів. 1912—13 — премʼєр-міністр Франції, очолив коаліційний уряд, обійняв також посаду міністра закордон­них справ. 1912 домігся під­писа­н­ня договору про протекторат Франції над Марок­ко, 1913 — прийня­т­тя закону про 3-річний строк військової служби. Напередодні 1-ї світової війни ві­ді­грав ключову роль у зміцнен­ні Антанти, союзу з Росією та роз­палюван­ні військового проти­стоя­н­ня з Німеч­чиною (мав прі­звисько «Пуанкаре-війна»). 1913 на президентських виборах пере­міг Ж. Клемансо і став президентом Франції. У початковий період 1-ї світової війни успішно справився із зав­да­н­ням організації національної оборони проти німецького на­ступу, прихильник консолідації різних політичних сил для досягне­н­ня пере­моги. Намагався викори­стати результати війни для встановле­н­ня французької гегемонії в Європі. 1918—19 ро­зі­йшовся з премʼєр-міні­стром Ж. Клемансо у пита­н­нях припине­н­ня воєн­них дій проти Німеч­чини (пропонував продовжувати на­ступ і захопити Берлін), а також політики щодо Великої Британії і США. Влітку 1917 погодився на створе­н­ня у Франції польської армії, що пере­буватиме під керівництвом вищого французького командува­н­ня та воюватиме під польським прапором. У квітні 1918 під­тримав ідею від­правки цієї армії до Польщі, її одразу ж задіяли проти ЗУНР. Брав участь в укладен­ні Версальського мирного договору 1919 з Німеч­чиною. Після закінче­н­ня президентських повноважень від 1920 — знову депутат Сенату. 1920 — голова Репараційної комісії, один із лідерів правоцентристської політичної коаліції Національний блок (пере­могла на парламентських виборах 1920). У 1922—24 — знову премʼєр-міністр Франції. Під час фінансової кризи у Німеч­чині від­мовився від­класти виплату Німеч­чиною контрибуції і 11 січня 1923 здійснив окупацію німецької області Рур, щоб стягнути заборговані виплати. Прихильно по­ставився до ноти польського уряду від 9 лютого 1923 про ви­зна­н­ня східних кордонів Польщі. У від­повідь на зверне­н­ня прихильників екзильного уряду ЗУНР заявив, що східногалицьке пита­н­ня ще остаточно не вирішене. 15 березня 1923 від імені Франції по­ставив під­пис під ріше­н­ням Ради амбасадорів про ви­зна­н­ня східних кордонів Польщі, встановлених за Ризьким трактатом; територія Східної Галичини ви­знавалася складовою 2-ї Речі Посполитої. У березні 1923 зу­стрічався у Парижі з митрополитом УГКЦ Андреєм Шептицьким з пита­н­ня державно-правового статусу Східної Галичини. На виборах 1924 внаслідок фінансової кризи за­знав поразки. 1926—29 — знову премʼєр-міністр Франції, одночасно до 1928 — міністр фінансів. Проводив курс на боротьбу з інфляцією і стабілізацію франка, повернув йому золотий стандарт (1928). Від 1929 — у від­ставці за станом здоровʼя, ві­ді­йшов від політичної діяльності. Автор мемуарів «Au service de la France» («На службі Франції», у 10 т., 1926—33).

Завантажити статтю