Пуанкаре Раймон
ПУАНКАРЕ́ Раймон (Poincaré Raymond; 20. 08. 1860, м. Бар-ле-Дюк, Франція — 15. 10. 1934, Париж) — французький політичний і державний діяч. Президент Франції (1913–20). Закінчив юридичний факультет Паризького університету, 1882 став адвокатом. 1887–1903 — депутат французького парламенту від прогресистів, згодом — від утвореної ним групи лівих республіканців. 1893–94 — міністр освіти (наймолодший міністр в історії Франції); 1894–95 — міністр фінансів; від 1895 — знову міністр освіти. У тому ж році відкрив власну юридичну фірму, клієнтами якої були великі промислові й фінансові компанії, а також письменник Ж. Верн. 1897 обраний віце-президентом палати депутатів. Співзасновник правої партії Демократичний альянс (1901). Від 1903 — сенатор. 1906 знову призначений міністром фінансів. 1912–13 — прем’єр-міністр Франції, очолив коаліційний уряд, обійняв також посаду міністра закордонних справ. 1912 домігся підписання договору про протекторат Франції над Марокко, 1913 — прийняття закону про 3-річний строк військової служби. Напередодні 1-ї світової війни відіграв ключову роль у зміцненні Антанти, союзу з Росією та розпалюванні військового протистояння з Німеччиною (мав прізвисько «Пуанкаре-війна»). 1913 на президентських виборах переміг Ж. Клемансо і став президентом Франції. У початковий період 1-ї світової війни успішно справився із завданням організації національної оборони проти німецького наступу, прихильник консолідації різних політичних сил для досягнення перемоги. Намагався використати результати війни для встановлення французької гегемонії в Європі. 1918–19 розійшовся з прем’єр-міністром Ж. Клемансо у питаннях припинення воєнних дій проти Німеччини (пропонував продовжувати наступ і захопити Берлін), а також політики щодо Великої Британії і США. Влітку 1917 погодився на створення у Франції польської армії, що перебуватиме під керівництвом вищого французького командування та воюватиме під польським прапором. У квітні 1918 підтримав ідею відправки цієї армії до Польщі, її одразу ж задіяли проти ЗУНР. Брав участь в укладенні Версальського мирного договору 1919 з Німеччиною. Після закінчення президентських повноважень від 1920 — знову депутат Сенату. 1920 — голова Репараційної комісії, один із лідерів правоцентристської політичної коаліції Національний блок (перемогла на парламентських виборах 1920). У 1922–24 — знову прем’єр-міністр Франції. Під час фінансової кризи у Німеччині відмовився відкласти виплату Німеччиною контрибуції і 11 січня 1923 здійснив окупацію німецької області Рур, щоб стягнути заборговані виплати. Прихильно поставився до ноти польського уряду від 9 лютого 1923 про визнання східних кордонів Польщі. У відповідь на звернення прихильників екзильного уряду ЗУНР заявив, що східногалицьке питання ще остаточно не вирішене. 15 березня 1923 від імені Франції поставив підпис під рішенням Ради амбасадорів про визнання східних кордонів Польщі, встановлених за Ризьким трактатом; територія Східної Галичини визнавалася складовою 2-ї Речі Посполитої. У березні 1923 зустрічався у Парижі з митрополитом УГКЦ Андреєм Шептицьким з питання державно-правового статусу Східної Галичини. На виборах 1924 внаслідок фінансової кризи зазнав поразки. 1926–29 — знову прем’єр-міністр Франції, одночасно до 1928 — міністр фінансів. Проводив курс на боротьбу з інфляцією і стабілізацію франка, повернув йому золотий стандарт (1928). Від 1929 — у відставці за станом здоров’я, відійшов від політичної діяльності. Автор мемуарів «Au service de la France» («На службі Франції», у 10 т., 1926–33).
Рекомендована література
- R. Poincaré: un homme d’'Еtat lorrain. Barle-Duc, 1989;
- J. F. V. Keiger. R. Poincaré. Cambridge, 1997;
- F. Roth. R. Poincaré. Paris, 2000;
- Західно-Українська Народна Республіка. 1918–1923: Док. і мат. Т. 2. Ів.-Ф., 2003;
- Західно-Українська Народна Республіка 1918–1923: Ілюстрована історія. Л.; Ів.-Ф., 2008;
- Український національно-визвольний рух на Прикарпатті в XX столітті: Док. і мат. Т. 1, кн. 1. Ів.-Ф., 2012.
Завантажити статтю
