Стрипський Гіядор Миколайович
СТРИ́ПСЬКИЙ Гіядор Миколайович (псевдоніми: Г. Ядор, Біленький, Сидор Миколаєнко, М. Стороженко, Золтан Карпаті, Рускоці та ін.; 07. 03. 1875, с. Шелестове, нині Мукачівського р-ну Закарпатської обл. — 09. 03. 1949, Будапешт) — громадський діяч, етнограф, фольклорист, редактор, видавець, письменник, перекладач. Дійсний член Румунської АН (1913) та НТШ (1914). Закінчив Ужгородську гімназію. Вищу освіту здобував у Будапешті, Коложварі (нині Клуж, Румунія). 1896 познайомився і потоваришував із В. Гнатюком, який суттєво вплинув на його проукраїнську орієнтацію. 1897 вступив на філософський факультет Львівського університету. У тому ж році заснував першу на Закарпатті (с. Скотарське) читальню товариства «Просвіта»; тут у його супроводі побував І. Франко. У цей час активно друкувався в ужгородських угорських часописах «Kelet», «Szemle», «Ugvąri Kozlony» та співпрацював з «Наукою». 1898 повернувся до Коложвару, де в Університеті здобув ступінь доктора (1900) й викладав українську (руську) мову, також працював у місцевому етнографічному музеї. 1910–49 — вчений-хранитель Національного музею в Будапешті. Публікував статті в коложварському часописі «Erdely Muzeum» та будапештських «Etnographia» і «Budapesti Szemle». Зібрав на Закарпатті понад 80 рукописів 17–19 ст. і передав їх бібліотеці НТШ у Львові. 1916 видавав у Будапешті щомісячний журнал «Ukrąinia», присвячений угорсько-українським зв’язкам. Опублікував у ньому статті «Шевченко» (№ 3–4), «Петефі і Шевченко» (№ 7–8), некролог на смерть І. Франка (№ 9–10); власні переклади угорською мовою «Слова о полку Ігоревім» (№ 1–6), творів Т. Шевченка, С. Руданського (№ 1, 11–12) та ін. українських письменників. 1918 співпрацював із дипломатичною місією УНР та ЗУНР у Будапешті, пропагував ідею самостійності України. Був прихильником приєднання Закарпаття до України, однак, коли це стало неможливим через окупацію України більшовиками, підтримав пропозицію угорського уряду надати Закарпаттю автономний статус у складі Угорщини. Після створення у грудні 1918 автономії Руської Країни з окремим Русько-українським народним комісаріатом (міністерством) очолив його відділ освіти й став головним редактором офіційного органу Руської Країни — газети «Руска правда», а згодом «Русько-Країнської правди», що виходила 1919 у Мукачеві, а потім у Будапешті. Упорядкував і видав (під псевдонімом Г. Ядор) 1919 у Мукачеві «Читанку для дорослих», у яку ввійшли народні оповідання, балади, анекдоти, приказки, колядки, історичні пісні та пісні про кохання. З ініціативи С. на філологічному факультеті Будапештського університету була заснована кафедра руської мови для підготовки педагогів та науковців для Руської Країни. Одночасно створив у Будапешті видавницво «Час», започаткував у ньому видання серії «Пам’ятки русько-української мови та літератури». Наприкінці 1919 приїхав до Ужгорода, підтримав ідею створення товариства «Просвіта», продав їй власну бібліотеку. Під час угорської окупації Закарпаття 1939–44 був міністерським радником в уряді. 1941–43 — провідний член «Подкарпатського общества наук», виступав у його виданнях — журналі «Зоря=Hajnal» та газеті «Литературна недѣля». С. — глибокий дослідник історії, давньої літератури і культури Закарпаття. Перші його наукові публікації припадають на час навчання у Львівському університеті: у журналі «Житє і слово», який виходив за редакцією І. Франка, надрукував працю «Українські русини і словаки в Америці» (1897, № 6). Ще одну працю С. «Різдвяний Бетлегем в с. Верхня Апша (Мараморош)» І. Франко залучив до своєї розвідки «Нові матеріали до історії українського вертепа» («Записки НТШ», 1908, т. 82). Під псевдонімом Біленький 1907 видав в Ужгороді брошуру «Старша руська писменность на Угорщинѣ» та дорожні нотатки «Записки из Верховины», а у львівських «Записках НТШ» опублікував розвідку «Угро-руські літописні записи» (1911, т. 104), продовженням якої стала праця «Із старшої письменности Угорської Руси» (1914, т. 118). С. відкрив найстарішу румунськомовну друковану книгу (Євангеліє) і опублікував 1913 працю «Найстаріший румунський друк латинкою», за яку, власне, був обраний дійсним членом Румунської АН. У міжвоєнний період опублікував (переважно угорською мовою) значну кількість праць, присвячених дослідженню закарпатської історії, мови й літератури, етнології та лексикології, бібліографії. Цікава і його брошура «Малоросія, або Хто такі українці?» (Будапешт, 1919). Серед українознавчих студій заслуговує уваги праця «Гдѣ документы старшей исторіи Подкарпатской Руси?» (Уж., 1924). Під час 2-ї світової війни вміщував дописи у журналі «Зоря=Hajnal» («Ци была друкарня в Грушові?», 1942, ч. 1–2; «Початки друкарства на Подкарпаттю», 1942, ч. 3–4; «Церковні схематизмы і назвы наших сел», 1942, ч. 3–4, 1943, ч. 1–4), газеті «Литературна недѣля» («Штефан воєвода», 1942, ч. 20; «Віденський буквар 1770 р.», 1943, ч. 23; «Выбор из старшого руського письменства Подкарпаття», 1944, ч. 17 — рецензія на хрестоматії закарпатської літератури 17–18 cт. М. Лелекача і М. Григи). Збирав також фольклор і першим серед закарпатських фольклористів застосував фонограф. На думку науковців, вершиною народознавчої діяльності С. є його розвідка «Дещо про нашу етнографію», опублікована під псевдонімом Рускоці у 8-ми номерах газети «Kelet». Як письменник — автор циклу гумористичних оповідань «Начальникъ села», «Иванъ Желѣза» та «Чорнокнижникъ», опублікованих у часописі «Недѣля» (1898, ч. 39, 47; 1899, ч. 1, 12); на сторінках закарпатських видань («Наука», «Недѣля») вміщув ліричні вірші. Писав також угорською та словацькою мовами.
Рекомендована література
- Штефан А. За Правду і Волю. Т. 1. Торонто, 1973;
- Пагиря В. Гіядор Стрипський // Пагиря В. «Я світ узрів під Бескидом»: Сторінки історії. Уж., 1993;
- Бабота Л. Закарпатоукраїнська проза другої половини ХIХ століття. Братислава; Пряшів, 1994;
- Мушинка М. «Світлий дух Угорської Русі»: До 120-річчя від дня народження Гіядора Стрипського // Карпатський край. 1995. Ч. 1–4;
- Гіядор Стрипський — прозаїк, перекладач, фольклорист // Хланта І. В. Літературне Закарпаття у ХХ столітті: Біобібліогр. покажч. Уж., 1995.
Завантажити статтю
Людина 
