Стрипський Гіядор Миколайович

СТРИ́ПСЬКИЙ Гіядор Микола­йович (псевдоніми: Г. Ядор, Біленький, Сидор Миколаєнко, М. Стороженко, Золтан Карпаті, Рускоці та ін.; 07. 03. 1875, с. Шелестове, нині Мукачівського р-ну Закарпатської обл. — 09. 03. 1949, Будапешт) — громадський діяч, етно­граф, фольклорист, редактор, видавець, письмен­ник, пере­кладач. Дійсний член Румунської АН (1913) та НТШ (1914). Закінчив Ужгородську гімназію. Вищу освіту здобував у Будапешті, Коложварі (нині Клуж, Румунія). 1896 по­зна­йомився і потоваришував із В. Гнатюком, який сут­тєво вплинув на його проукраїнську орієнтацію. 1897 вступив на філософський факультет Львівського університету. У тому ж році заснував першу на Закарпат­ті (с. Скотарське) читальню товариства «Просвіта»; тут у його су­проводі побував І. Франко. У цей час активно друкувався в ужгородських угорських часописах «Kelet», «Szemle», «Ugvąri Kozlony» та спів­працював з «Наукою». 1898 повернувся до Коложвару, де в Університеті здобув ступінь доктора (1900) й викладав українську (руську) мову, також працював у місцевому етно­графічному музеї. 1910—49 — вчений-хранитель Національного музею в Будапешті. Публікував стат­ті в коложварському часописі «Erdely Muzeum» та будапештських «Etnographia» і «Budapesti Szemle». Зібрав на Закарпат­ті понад 80 рукописів 17—19 ст. і пере­дав їх бібліотеці НТШ у Львові. 1916 видавав у Будапешті щомісячний журнал «Ukrąinia», присвячений угорсько-українським звʼязкам. Опублікував у ньому стат­ті «Шевченко» (№ 3—4), «Петефі і Шевченко» (№ 7—8), некролог на смерть І. Франка (№ 9—10); власні пере­клади угорською мовою «Слова о полку Ігоревім» (№ 1—6), творів Т. Шевченка, С. Ру­данського (№ 1, 11—12) та ін. українських письмен­ників. 1918 спів­працював із дипломатичною місією УНР та ЗУНР у Будапешті, пропагував ідею само­стійності України. Був прихильником при­єд­на­н­ня Закарпа­т­тя до України, однак, коли це стало неможливим через окупацію України більшовиками, під­тримав пропозицію угорського уряду надати Закарпа­т­тю автономний статус у складі Угорщини. Після створе­н­ня у грудні 1918 автономії Руської Країни з окремим Русько-українським народним комісаріатом (міністерством) очолив його від­діл освіти й став головним редактором офіційного органу Руської Країни — газети «Руска правда», а згодом «Русько-Країнської правди», що виходила 1919 у Мукачеві, а потім у Будапешті. Упорядкував і видав (під псевдонімом Г. Ядор) 1919 у Мукачеві «Читанку для дорослих», у яку вві­йшли народні оповіда­н­ня, балади, анекдоти, приказки, колядки, історичні пісні та пісні про коха­н­ня. З ініціативи С. на філологічному факультеті Будапештського університету була заснована кафедра руської мови для під­готовки педагогів та науковців для Руської Країни. Одночасно створив у Будапешті видавницво «Час», започаткував у ньому ви­да­н­ня серії «Памʼятки русько-української мови та літератури». На­прикінці 1919 при­їхав до Ужгорода, під­тримав ідею створе­н­ня товариства «Просвіта», продав їй власну бібліотеку. Під час угорської окупації Закарпа­т­тя 1939—44 був міністерським радником в уряді. 1941—43 — провід­ний член «Подкарпатського общества наук», ви­ступав у його ви­да­н­нях — журналі «Зоря=Hajnal» та газеті «Литературна недѣля». С. — глибокий дослідник історії, давньої літератури і культури Закарпа­т­тя. Перші його наукові публікації припадають на час на­вча­н­ня у Львівському університеті: у журналі «Житє і слово», який виходив за редакцією І. Франка, на­друкував працю «Українські русини і словаки в Америці» (1897, № 6). Ще одну працю С. «Різдвяний Бетлегем в с. Верх­ня Апша (Мараморош)» І. Франко залучив до своєї роз­відки «Нові матеріали до історії українського вертепа» («Записки НТШ», 1908, т. 82). Під псевдонімом Біленький 1907 видав в Ужгороді брошуру «Старша руська писмен­ность на Угорщинѣ» та дорожні нотатки «Записки из Верховины», а у львівських «Записках НТШ» опублікував роз­відку «Угро-руські літописні записи» (1911, т. 104), продовже­н­ням якої стала праця «Із старшої письмен­ности Угорської Руси» (1914, т. 118). С. від­крив най­старішу румунськомовну друковану книгу (Євангеліє) і опублікував 1913 працю «Най­старіший румунський друк латинкою», за яку, власне, був обраний дійсним членом Румунської АН. У між­воєн­ний період опублікував (пере­важно угорською мовою) значну кількість праць, присвячених досліджен­ню закарпатської історії, мови й літератури, етнології та лексикології, бібліо­графії. Цікава і його брошура «Малоросія, або Хто такі українці?» (Будапешт, 1919). Серед україно­знавчих студій заслуговує уваги праця «Гдѣ документы старшей исторіи Подкарпатской Руси?» (Уж., 1924). Під час 2-ї світової війни вміщував дописи у журналі «Зоря=Hajnal» («Ци была друкарня в Грушові?», 1942, ч. 1—2; «Початки друкарства на Подкарпа­т­тю», 1942, ч. 3—4; «Церковні схематизмы і назвы наших сел», 1942, ч. 3—4, 1943, ч. 1—4), газеті «Литературна недѣля» («Штефан воєвода», 1942, ч. 20; «Ві­денський буквар 1770 р.», 1943, ч. 23; «Выбор из старшого руського письменства Подкарпа­т­тя», 1944, ч. 17 — рецензія на хрестоматії закарпатської літератури 17—18 cт. М. Лелекача і М. Григи). Збирав також фольклор і першим серед закарпатських фольклористів за­стосував фоно­граф. На думку науковців, вершиною народо­знавчої діяльності С. є його роз­відка «Дещо про нашу етно­графію», опублікована під псевдонімом Рускоці у 8-ми номерах газети «Kelet». Як письмен­ник — автор циклу гумористичних оповідань «Начальникъ села», «Иванъ Желѣза» та «Чорнокнижникъ», опублікованих у часописі «Недѣля» (1898, ч. 39, 47; 1899, ч. 1, 12); на сторінках закарпатських ви­дань («Наука», «Недѣля») вміщув ліричні вірші. Писав також угорською та словацькою мовами.

Завантажити статтю