ГНАТЮ́К Володимир Михайлович (псевд. та крипт.: В, В. Г., М. Р., Гн. В., Літописець В.; 09. 05. 1871, с. Велеснів, нині Монастирис. р-ну Терноп. обл. — 06. 10. 1926, Львів) — фольклорист, етно­граф, літературо­знавець, мово­знавець і громадсько-культурний діяч. Батько О. Гнатюк-Піснячевської та Ю. Гнатюка. Член-кореспондент Петербур. АМ (1902), академік ВУАН (1924). Дійсний член НТШ (1899), Чехословац. народо­знав. товариства в Празі (1905), Австр. етногр. обʼ­єдн. у Відні, Між­нар. союзу фольклористів у Гельсинкі (1907). Почес. чл. Етногр. товариства в Києві (1925). Закін. Львівський університет (1898). Етно­графією почав цікавитися під час навч. у Бучац. та Станіслав. (нині Івано-Франківськ) г-зіях. Зацікавле­н­ня фольклором по­глибилося під час університет. студій під впливом М. Грушевського, О. Колес­си та А. Каліни. 1894 став чл. спілки «Towarzystwo ludoznawcze». Свої перші записи фольклору та стат­ті публікував у ж. «Lud» та «Житє і слово», редагованих І. Франком. Методол. вказівки для записува­н­ня надавав йому Ф. Вовк. Фольклор записував пере­важно на Тернопільщині. 1895–1903 здійснив шість екс­педицій на тер. Закарп. України, Пряшівщини та до закарп. пере­селенців у Сербії, Хорватії, Румунії, Угорщині. Заарешт. угор. поліцією під час остан. екс­педиції, захворів на астму. Знач. роз­голос мав його протест проти нац. екон. та соц. гнобле­н­ня закарп. українців угор. владою «І ми в Європі» (під ним під­писалося кільканадцять діячів укр. культури). Як голова товариства «Академ. громада» у Львові Г. у жовтні 1898 організував святкува­н­ня 25-ліття літ. діяльності І. Франка, яке допомогло письмен­никові вийти з матер. злиднів. Успіх святкува­н­ня сприяв заснуван­ню «Фонду під­моги незасібних літераторів», головою якого обрано Г. На базі фонду 1898 виникла «Укр.-руська видавн. спілка», секр. якої до 1912 був Г. У 1898 став не­змін. секр. НТШ у Львові. Г. залучав до спів­праці з товариством діячів світ. науки, зокрема А. Айнштайна, Т. Масарика, Я. Бодуена де Куртене, В. Яґича. Спів­редактор (разом із М. Грушевським) «Записок НТШ» та ред. «Хроніки НТШ». Разом з І. Франком 1898 заснував Етногр. комісію НТШ (до 1912 — її секр., пізніше — голова). Навколо Комісії Г. зосередив кілька сотень збирачів фольклору, для яких публікував про­грами, питальники та метод. вказівки для записува­н­ня; вони надсилали йому свої записи, які в його упорядкуван­ні друкувалися у ви­да­н­нях Комісії — «Етно­графічному збірнику» (22 томи) та «Матеріалах до українсько-руської етнології» (12 томів). Лише у цих двох ви­да­н­нях Г. опубл. 195 казок, 411 байок (казок про тварин), 552 легенди, 810 анекдотів, 582 пісні різних жанрів, 322 колядки і щедрівки, 8622 коломийки, 184 текс­ти та 180 мелодій гаївок, 258 оповідань про опришків, 77 оповідань про тютюнарів, 1565 оповідань з демонології, 18 описів весі­л­ля, 22 описи похорон. звичаїв тощо. До кожного текс­ту він наводив паспортизацію: де, коли, від кого і ким був записаний; подавав жит­тєписи кращих інформаторів; майже у кожному текс­ті наводив посила­н­ня на його варіанти в ін. друков. джерелах. Чимало текс­тів опублікував поза цими серіями, напр., його двотомник укр. еротич. фольклору містить 313 текс­тів. Г. був прихильником порівнял. методу у фольклористиці, однак не від­кидав й ін. методів: історичного, антропологічного, міфологічного. Досліджував укр. пісні, звичаї та вірува­н­ня, демонологію, казки, легенди, анекдоти, пере­кази, «соромниц. фольклор»; опрацював методику збира­н­ня фольклору та текс­тол. принципи його публікації, історію фольклорно-етнол. досліджень. Майже кожному жанру укр. фольклору Г. присвятив роз­відку. На окрему увагу заслуговують його історично-порівнял. дослідж. про балади (зокрема про матір-дітогубницю, неплідну матір і ненароджені діти, Бондарівну та ін.). Ви­вчав думи, істор. та лірниц. пісні, пісен­ні новотвори. Окрему роз­відку присвятив словац. опришку Яношіку, порівнявши оповіда­н­ня про нього з роз­повід­ями про О. Довбуша. Під­тримував контакти з чес. етнологами Ї. Полівкою, Ч. Зібртом, Л. Нідерле та ін. Для чес. енциклопедії «Ottův slovník naučný» написав ст. «Malorusové» (Praha, 1900, díl 16). Чималу увагу присвячував матер. культурі українців: кулінарії, кушнірству, ткацтву, одягу, заня­т­тям населе­н­ня тощо. Досліджував також нар. культуру росіян, білорусів, поляків, пд. словʼян та несловʼян. народів. І. Франко на­звав його «феноменально щасливим збирачем усякого етно­графічного матеріалу», а М. Яценко — «першим українським професіональним фольклористом». Значна частина фольклор. записів Г. загубилася під час 1-ї світової війни; в архіві ІМФЕ зберігаються понад 25 000 аркушів його записів, в архівах Зх. України — його листува­н­ня з майже 800-ма людьми. Як літературо­знавець Г. найбільший внесок зробив у дослідж. давньої укр. літ-ри, зокрема творів, створених на Закарпат­ті та Галичині. У 2-й частині праці «Rusíni v Uhrách» (опубл. у ж. «Slovanský prehled», 1899, roč 1, № 5, 9) подав перший нарис їхньої літ-ри у 19 ст. Досліджував та видавав окремими книжками твори класиків укр. літ-ри, заборонених у цар. Росії: І. Котляревського, Т. Шевченка, Г. Квітки-Основʼяненка, Марка Вовчка, О. Кониського, П. Куліша, Панаса Мирного, Д. Мордовця, І. Нечуя-Левицького, О. Стороженка, А. Чайковського, Лесі Українки, В. Вин­ниченка, М. Коцюбинського, А. Кримського та ін. Популяризував творчість зх.-укр. письмен­ників, зокрема І. Франка. Автор біогр. нарисів про І. Котляревського, Марка Вовчка, С. Ру­данського, Л. Глібова, С. Воробкевича, М. Старицького, Е. Золя, В. Яґича та ін. Особиста дружба повʼязувала його з М. Коцюбинським, Лесею Українкою, Г. Хоткевичем та ін. укр. письмен­никами, які часто від­відували його у Львові та Криворівні. Лише у двох серіях «Укр.-руської видавн. спілки» під­готував до друку та видав (пере­важно з влас. перед­мовами) понад 140 книжок авторів укр. та зарубіж. літ-ри. Серед зарубіж. літераторів пере­важали пере­клади з рос. та польс. мов: шість книжок Л. Толстого, три книжки І. Тургенєва, по дві книжки А. Чехова та М. Горького, твори Ф. Достоєвського, В. Гаршина, М. Гоголя, В. Оркана, Б. Пруса, В. Олеговича, Б. Ґрадовського, Я. Карловича, І. Маце­йовського, П. Хмельовського та ін. Значну частину з них пере­клав сам Г. Із російської мови пере­кладав наук. праці укр. авторів, які в Росії не могли публікуватися рідною мовою. Пере­кладав зі всіх словʼян. мов, а також із нім., франц. та угорської. 1899–1907, 1922–26 — відп. ред. «Літературно-наукового вісника». Досліджував укр. діалектологію, соціолінгвістику, етимологію, ономастику та лексикологію Карпат. регіону. Ви­вчав диференціацію та генезис пд.-зх. говірок української мови: лемків, бойків, гуцулів та бачван. русинів. Установив укр.-словац. мовну межу. В рукописі залишився його «Словник українських закарпатських говорів» (понад 30 000 слів), який, значно поповнений І. Панькевичем, зберігається в Ін­ституті чес. мови в Празі. З мовного боку дослідив низку текс­тів давньої укр. літ-ри. Чимало уваги приділяв роз­робці норм сучас. української мови, укр. правопису та лінгводидактиці, боровся за узаконе­н­ня єдиного заг.-укр. правопису. Важливим є його місце в історії укр. журналістики. Як історик ви­вчав пита­н­ня нац.-визв. боротьби українців, школи, освіти та релігії. Чимало зробив для роз­витку укр. крає­знавчий музейництва (спів­засн. Музею НТШ у Львові). Через хворобу 1918 не зміг скори­статися за­проше­н­ням оселитися в Києві, де йому пропонували керівництво каф. укр. фольклористики. У Велесневі 1968 від­крито Гнатюка В. Етно­графічно-меморіальний музей. 1971 встановлено памʼятник і погру­д­дя в рідному селі та на його могилі у Львові (скульптор Л. Біганич). 1971, 1991, 2001 проведено наук. конф., присвяч. Г.; його іменем на­звано вулицю у Львові та ін. містах, школу у рідному селі, Бучац. г-зію, Терноп. пед. університет, ви­дано пошт. марку. 1989 у Тернополі встановлено обл. премію ім. Г. для кращих збирачів фольклору (1-й лауреат — П. Медведик). Листувався з А. Фішером.