Плеснер Гельмут

ПЛЕ́СНЕР Гельмут (Plessner Helmuth; 04. 09. 1892, м. Вісбаден, Німеч­чина — 12. 06. 1985, м. Ґет­тінґен, Німеч­чина) — німецький філософ, соціолог, один з основоположників філософської антропології. Студіював медицину, біо­логію та філософію в університетах Фрайбурґа, Берліна, Гайдельберґа, Ґет­тінґена, на­вчався у В. Віндельбанда, Г. Дріша, Е. Ласка, Е. Гус­серля. 1916 захистив докторську дисертацію на тему «Krisis der transzendentalen Wahrheit im Anfang» («Криза транс­цендентальної істини в ідеї початку») під керівництвом П. Гензеля в Університеті Ерланґена. 1926—34 викладав філософію в Кельнському університеті. 1934 емігрував у Нідерланди, працював професором соціології в Університеті Ґронінґена, через єврейське походже­н­ня 1942 був від­сторонений від викла­да­н­ня. 1951 повернувся до Німеч­чини, був професором філософії та соціології Ґет­тінґенського університету. 1963—73 жив і працював у Цюриху. Був президентом Німецького філософського товариства. П. — пред­ставник біо­логічного напряму західної філософської антропології. Свою концепцію філософ побудував завдяки широкому залучен­ню матеріалу природо­знавства, перед­усім біо­логії. Значний вплив на вченого мали ідеї біо­лога Я. Ікскюля про внутрішній та зовнішній світи організму. Із філософів на нього найбільший вплив мали В. Дільтей та Е. Гус­серль. Ідеї П. вплинули на становле­н­ня концепції конструюва­н­ня соціальної реальності П. Берґера та Т. Лумана. Зав­да­н­ня, що ставив перед собою філософ, — це ви­значити «базисну структуру людського буття», і робив він це через феноменологічне формулюва­н­ня «ступенів органічного». На думку П., філософська антропологія, що кон­ституюється, повин­на бути вписана в космологічну пер­спективу і виходити з базисних структур людського буття. Тобто, людину треба зро­зуміти в рамках єдиного проєкту, що пред­ставляє її і як природну, і як культурну істоту. У своїй основній праці «Die Stufen des Organischen und der Mensch» («Щаблі органічного і людина», 1928) П. ви­значає людину як заверше­н­ня еволюції органічного світу, як істоту, що за­ймає центральне та виняткове становище у світі, створюючи порядок, орієнтований на неї саму. Історичне буття, на думку П., не є не­змін­ною суб­станцією, а, скоріше, «від­критим пита­н­ням». Людина сама «веде своє життя», але щоб зро­зуміти незбагнен­ну таємницю її буття, необхідно рухатися від «тіла» до «сві­домості», а не навпаки, як йшла попередня філософська традиція, метафізично нехтуючи біо­логічною стороною людської істоти. Саме «тіло», на його думку, є вихідною базисною структурою, медіумом, що повʼязує «внутрішнє» і «зовнішнє», реально дане та транс­цендентне, це зверненість до самого себе та до світу в актах поведінки. У своїй теорії існува­н­ня, заснованій на балансі між внутрішнім і зовнішнім «я», П. ви­значає, де проходить межа між людиною та твариною. На його думку, лише коли індивіди виходять за рамки свого зовнішнього «я» і усві­домлюють своє внутрішнє життя — вони стають від­критими для сприйня­т­тя, для набу­т­тя нового досвіду та людського самовираже­н­ня. Межа тварин­ної організації, як за­значає П., пролягає там, де «від індивіда залишається прихованим буття його самого, ...в той час, як середовище і плоть тіла дані йому... Тварина живе зі своєї середини, вона живе як середина. Вона пере­живає те, що є в навколишньому світі, ...але вона не пере­живає себе». Тварина живе «із центру», тобто по­стійно пере­буває сама в собі, обмежена інстинктивними формами поведінки свого виду. Людина здатна «виходити із себе», залишати центр типових реакцій поведінки, тому вона екс­центрична. Буття тварини є центричним, буття ж людини — екс­центричне, позаяк людина, що усві­домлює себе субʼєктом в умовах свого існува­н­ня, досліджує середовище в якому опинилася, пере­борює своє існува­н­ня, йде наперекір йому. Людина, хоч і не може ро­зі­рвати центрованості свого буття, але вона здатна виходити за його межі. Тобто екс­центричність є сутнісною характеристикою людини. Вона полягає у хитан­ні людини між пошуком рівноваги зі світом та усуне­н­ням рівноваги, що вже була досягнута в культурному й су­спільному житті людства. У кожний момент свого життя людина «інша щодо себе». Взагалі живе від­різняється від неживого тим, що може само­стійно ви­значити свою мету, пере­ступаючи через себе ззовні, ви­значаючи себе всередині тієї межі, йдучи в середину до себе як такого, може перед­бачати самого себе. Звідси основна характеристика живого — позиційність. Тому, хоча людина і тварина є, за П., «живими речами», що пере­бувають у «середині свого існува­н­ня», людина, на від­міну від тварини, «знає цю середину, пере­живає її та тому пере­ступає її... Людина пере­живає без­посередній початок своїх дій, ...радикальне авторство свого живого існува­н­ня, ...вибір, ...вона знає себе вільною...». Людське буття завжди пере­буває на «кордоні» «внутрішнього» та «зовнішнього», воно «єдине» у своїй дво­їстості, звідси його непереборна про­блематичність. Основний кордон у такому контекс­ті — між тілом та середовищем. Тіло і є власний кордон людини, водночас він є кордоном іншого. Кордон завжди є «пере­хід» від одного простору в інший, а буття на кордоні — це завжди буття «між». Людина пере­живає не тільки «буття-в-собі», а й «буття-поза-собою» і в цьому полягає парадокс людського існува­н­ня. Екс­центричність не до­зволяє людині одно­значно фіксувати власну позицію, їй не дано остаточно знати, «де» вона пере­буває та якою є від­повід­на її екс­центричності дійсність. У випадку коли людина хоче зафіксувати власну позицію, їй залишається тільки покластися на віру — в цьому полягає апріорний стрижень будь-якої релігійності.

Завантажити статтю