Плеснер Гельмут

Визначення і загальна характеристика

ПЛЕ́СНЕР Гельмут (Plessner Helmuth; 04. 09. 1892, м. Вісбаден, Німеччина — 12. 06. 1985, м. Ґеттінґен, Німеччина) — німецький філософ, соціолог, один з основоположників філософської антропології. Студіював медицину, біологію та філософію в університетах Фрайбурґа, Берліна, Гайдельберґа, Ґеттінґена, навчався у В. Віндельбанда, Г. Дріша, Е. Ласка, Е. Гуссерля. 1916 захистив докторську дисертацію на тему «Krisis der transzendentalen Wahrheit im Anfang» («Криза трансцендентальної істини в ідеї початку») під керівництвом П. Гензеля в Університеті Ерланґена. 1926–34 викладав філософію в Кельнському університеті. 1934 емігрував у Нідерланди, працював професором соціології в Університеті Ґронінґена, через єврейське походження 1942 був відсторонений від викладання. 1951 повернувся до Німеччини, був професором філософії та соціології Ґеттінґенського університету. 1963–73 жив і працював у Цюриху. Був президентом Німецького філософського товариства. П. — представник біологічного напряму західної філософської антропології. Свою концепцію філософ побудував завдяки широкому залученню матеріалу природознавства, передусім біології. Значний вплив на вченого мали ідеї біолога Я. Ікскюля про внутрішній та зовнішній світи організму. Із філософів на нього найбільший вплив мали В. Дільтей та Е. Гуссерль. Ідеї П. вплинули на становлення концепції конструювання соціальної реальності П. Берґера та Т. Лумана. Завдання, що ставив перед собою філософ, — це визначити «базисну структуру людського буття», і робив він це через феноменологічне формулювання «ступенів органічного». На думку П., філософська антропологія, що конституюється, повинна бути вписана в космологічну перспективу і виходити з базисних структур людського буття. Тобто, людину треба зрозуміти в рамках єдиного проєкту, що представляє її і як природну, і як культурну істоту. У своїй основній праці «Die Stufen des Organischen und der Mensch» («Щаблі органічного і людина», 1928) П. визначає людину як завершення еволюції органічного світу, як істоту, що займає центральне та виняткове становище у світі, створюючи порядок, орієнтований на неї саму. Історичне буття, на думку П., не є незмінною субстанцією, а, скоріше, «відкритим питанням». Людина сама «веде своє життя», але щоб зрозуміти незбагненну таємницю її буття, необхідно рухатися від «тіла» до «свідомості», а не навпаки, як йшла попередня філософська традиція, метафізично нехтуючи біологічною стороною людської істоти. Саме «тіло», на його думку, є вихідною базисною структурою, медіумом, що пов’язує «внутрішнє» і «зовнішнє», реально дане та трансцендентне, це зверненість до самого себе та до світу в актах поведінки. У своїй теорії існування, заснованій на балансі між внутрішнім і зовнішнім «я», П. визначає, де проходить межа між людиною та твариною. На його думку, лише коли індивіди виходять за рамки свого зовнішнього «я» і усвідомлюють своє внутрішнє життя — вони стають відкритими для сприйняття, для набуття нового досвіду та людського самовираження. Межа тваринної організації, як зазначає П., пролягає там, де «від індивіда залишається прихованим буття його самого, ...в той час, як середовище і плоть тіла дані йому... Тварина живе зі своєї середини, вона живе як середина. Вона переживає те, що є в навколишньому світі, ...але вона не переживає себе». Тварина живе «із центру», тобто постійно перебуває сама в собі, обмежена інстинктивними формами поведінки свого виду. Людина здатна «виходити із себе», залишати центр типових реакцій поведінки, тому вона ексцентрична. Буття тварини є центричним, буття ж людини — ексцентричне, позаяк людина, що усвідомлює себе суб’єктом в умовах свого існування, досліджує середовище в якому опинилася, переборює своє існування, йде наперекір йому. Людина, хоч і не може розірвати центрованості свого буття, але вона здатна виходити за його межі. Тобто ексцентричність є сутнісною характеристикою людини. Вона полягає у хитанні людини між пошуком рівноваги зі світом та усуненням рівноваги, що вже була досягнута в культурному й суспільному житті людства. У кожний момент свого життя людина «інша щодо себе». Взагалі живе відрізняється від неживого тим, що може самостійно визначити свою мету, переступаючи через себе ззовні, визначаючи себе всередині тієї межі, йдучи в середину до себе як такого, може передбачати самого себе. Звідси основна характеристика живого — позиційність. Тому, хоча людина і тварина є, за П., «живими речами», що перебувають у «середині свого існування», людина, на відміну від тварини, «знає цю середину, переживає її та тому переступає її... Людина переживає безпосередній початок своїх дій, ...радикальне авторство свого живого існування, ...вибір, ...вона знає себе вільною...». Людське буття завжди перебуває на «кордоні» «внутрішнього» та «зовнішнього», воно «єдине» у своїй двоїстості, звідси його непереборна проблематичність. Основний кордон у такому контексті — між тілом та середовищем. Тіло і є власний кордон людини, водночас він є кордоном іншого. Кордон завжди є «перехід» від одного простору в інший, а буття на кордоні — це завжди буття «між». Людина переживає не тільки «буття-в-собі», а й «буття-поза-собою» і в цьому полягає парадокс людського існування. Ексцентричність не дозволяє людині однозначно фіксувати власну позицію, їй не дано остаточно знати, «де» вона перебуває та якою є відповідна її ексцентричності дійсність. У випадку коли людина хоче зафіксувати власну позицію, їй залишається тільки покластися на віру — в цьому полягає апріорний стрижень будь-якої релігійності.

Завантажити статтю