Широцький (Шероцький) Костянтин Віталійович

ШИРО́ЦЬКИЙ (ШЕРО́ЦЬКИЙ) Костянтин Віталі­йович (псевд. — К. Ладиженко; 26. 05(07. 06). 1886, с. Вільшанка-Бершадська Ольгопільського пов. Подільської губ., нині Покровське Голованівського р-ну Кірово­градської обл. — 13. 09. 1919, с. Білоусівка Гайсинського пов. Подільської губ., нині Тульчинського р-ну Він­ницької обл.) — історик українського мистецтва. На­вчався у Камʼянець-Подільській художньо-промисловій школі (нині Хмельницька обл.) у В. Роз­вадовського. Досліджував історію українського і російського живопису, гравюри, архітектуру, від 1904 вміщував публікації у часописах Києва, Львова, Москви, Санкт-Петербурга, зокрема «Записках НТШ», журналах «Подольские епархиальные ведомости», «Сяйво», «Украинская жизнь», «Искус­ство в Южной Рос­сии», «Наше минуле», «Книгарь», газеті «Рада». 1911 закінчив Археологічний ін­ститут у Санкт-Петербурзі (у тому ж році обраний дійсним членом Російського археологічного товариства), 1912 — Санкт-Петербурзький університет (активний учасник і член правлі­н­ня заснованого там гуртка україно­знавства), де й працював: від 1915 — приват-доцент кафедри історії та теорії мистецтва (викладав курс старого київського і галицького мистецтва). Основний напрям наукових досліджень — українська мистецька класика. Належав до санкт-петербурзької організації Товариства українських по­ступовців. 1914—15 читав лекції для студентів у клубі «Наша школа», заснованому українською громадою. Член правлі­н­ня Благодійного товариства ви­да­н­ня дешевих і корисних книжок, один із фундаторів видавничого товариства «Друкарь» (1916). У 1914 від­відав Італію. 1917 — комісар Городенського пов. у Галичині від Тимчасового уряду, ви­вчав памʼятки мистецтва краю. Навесні 1917 пере­їхав до Києва, взяв участь у створен­ні генерального секретарства освіти УЦР (згодом — Міністерство освіти УНР), де завідував художньо-промисловим від­ділом та секцією охорони памʼяток старовини і мистецтва. Водночас читав лекції з історії мистецтва в Українському народному університеті. Вступив до Української партії соціалістів-федералістів. Влітку 1918 обраний екс­траординарним професором Камʼянець-Подільського українського університету (нині Хмельницька обл.), але через хворобу (туберкульоз) не при­ступив до роботи. Автор роз­відок про мистецьку спадщину Т. Шевченка, Г. Левицького, В. Тропініна. Видав нариси з історії декоративного мистецтва України «Художествен­ное убранство украинского дома» // «Искус­ство в Южной Рос­сии», 1913, № 4—6, 9—10; 1914, № 1—6; у спів­авторстві з П. Балицьким — «Буковина и ее прошлое» та «Ил­люстрирован­ная история Галичины» (обидві — Петро­град, 1915). Автор першого путівника по мистецьких памʼятках міста «Киев» (К., 1917; 1994). Не мав змоги читати коректури, тому у ви­дан­ні залишилися числен­ні помилки (планував пере­видати українською мовою). Серед перших синтетичних курсів історії староукраїнського мистецтва — праці «Старовин­не мистецтво на Україні» (К., 1918), «Українська штука за часів старокнязівських та її ви­уче­н­ня» // «Наше минуле», 1918, № 1. Під­готував курс історії українського мистецтва у 2-х томах (доля рукопису неві­дома). Ілюстрації до цієї праці опубліковано у видавництві «Друкарь» у ви­гляді 144-х листівок у 13-ти серіях. Працював над вступною роз­відкою до альбому «Український старовин­ний порт­рет», систематично рецензував поточну мистецтво­знавчу літературу, за­провадив у науковий обіг значну кількість цін­них фактичних даних. Також досліджував мистецьку спадщину Т. Шевченка, яку поділяв на 2 етапи: академічний (пере­бува­н­ня у Санкт-Петербурзі) та «школи» Рем­брандта (коли художник на­прикінці життя наслідував техніки Рем­брандта). Автор багатьох статей з історії українського і російського малярства, мистецтва українських старо­друків, про писанки, архітектурні памʼятки, археологічні роз­копки тощо.

Завантажити статтю