Таранушенко Стефан Андрійович

ТАРАНУ́ШЕНКО Стефан Андрійович (09(21). 12. 1889, м. Лебедин Харківської губ., нині Сумського р-ну Сумської обл. — 13. 10. 1976, Київ) — мистецтвознавець. Професор (1924). Дійсний член Українського комітету охорони пам’ятників культури (1929). У 1916 закінчив слов’яно-російський підвідділ словесного відділення історико-філологічного факультету Харківського університету (викладачі М. Сумцов, Д. Багалій, С. Кульбакін), де був залишений на кафедрі теорії й історії мистецтв для підготовки до професорського звання. Працюючи над дипломною роботою «Іконографія українського іконостаса» (під керівництвом Ф. Шміта), об’їхав повіти Харківщини, побував у містах Чернігівської губ. Новгород-Сіверському (нині Чернігівської обл.) і Новому Ропську (нині Брянської обл., РФ) та Чернігові, де познайомився з В. Модзалевським. Влітку 1917 відряджений до м. Тифліс (нині Тбілісі) для ознайомлення з грузинською архітектурою, взяв участь у науковій експедиції Кавказького історико-археологічного інституту. Від 1918 — доцент Полтавського історико-філологічного факультету, після його реорганізації в Український інститут громадських наук — ад’юнкт-професор. У лютому–березні 1919 — завідувач архітектурно-монументальної секції Всеукраїнського комітету охорони пам’яток мистецтв і старовини; від березня 1919 — голова Харківського губернського комітету охорони пам’яток мистецтв і старовини; 1920–21 поєднував ці посади. Викладав у Академії теоретичних знань у Харкові, де 1921 також обраний науковим співробітником науково-дослідної кафедри історії української культури (голова Д. Багалій). 1921–22 обміряв, сфотографував і дослідив харківський Покровський собор — визначну пам’ятку архітектури 17 ст., у якій збереглися розміри й форми втрачених старих дерев’яних церков Слобожанщини. Написану на основі дослідження пам’ятки й пов’язаних із нею архівних матеріалів працю опублікував як монографію під назвою «Покровський собор у Харкові» (Х., 1923), її кафедра прийняла як дисертацію. Після захисту цієї праці 1924 — дійсний член кафедри мистецтвознавства, професор (до 1929) Харківського художнього інституту. За сумісництвом 1920–33 — директор Музею українського мистецтва в Харкові; 1926–30 — крайовий інспектор по Лівобережжю з охорони пам’яток культури та природи. Разом із П. Жолтовським і Д. Чукіним 1923 відбирав, фотографував, описував мистецькі твори (будівлі, народні меблі, оправи стародруків, ікони) на Кременчуччині й Золотоніщині, 1924 — на Кам’янеччині, Вінниччині й у Києві, 1925 — у Лебедині, 1926 — на Миргородщині, Прилуччині й у Полтаві, 1927 — на Слобожанщині й Полтавщині. Основний напрям наукових досліджень — дерев’яна монументальна архітектура Лівобережжя. На найвищому науковому рівні підготував максимально повну документацію на понад 60 храмів, знищених у 1930–40-і рр. Вивчав соціальні й матеріальні передумови монументального будівництва: заселення території, на якій згодом зводили споруди, характер лісів, теслярське вміння; наполягав на тому, що специфіка народного мистецтва вимагає комплексного підходу до його творів. Паралельно з вивченням монументального будівництва розпочав студії житлового будівництва, зокрема 1920–23 системно обстежив усі харківські околиці, сфотографував понад 150 старовинних хат, з них 9 найцінніших з архітектурно-мистецького погляду обміряв та опублікував; 1925–27 дослідив хати в Лебедині. Зібрав колекцію з кількасот ікон, до сотні килимів, зразки кераміки, різьби, порцеляни (після арешту втрачена). У жовтні 1933 заарештований (сидів разом із Остапом Вишнею, Й. Гірняком, М. Яворським), у лютому 1934 за звинуваченнями в українському націоналізмі та зв’язках із російськими націоналістами засуджений до 5-ти р. виправно-трудових таборів. Покарання відбував у БАМлазі на будівництві другої гілки транссибірської залізниці. Оскільки на Забайкаллі рік рахували за два, 1936 звільнений. Мав заборону на повернення в Україну, працював у РФ у Курській (від 1938) і Астраханській (від 1950) картинних галереях. 1953 переїхав до Києва, був співробітником Академії архітектури УРСР (Київ), в останні роки — відділу вивчення історії українського мистецтва та народної творчості. Завершив монографії «Житло старої Слобожанщини» та «Український килим», на матеріалах частково загиблої згодом архівної справи з Чернігівського історичного архіву 1958 написав монографію про світську архітектуру 17–18 ст. «Урядові будівлі Лівобережної України XVIII ст.» (усі залишилися у рукописах). Реабілітований 1958. Від 1963 — на пенсії. Основна частина архіву Т. зберігається в Інституті рукопису НБУВ (Київ). У Києві на його честь 2016 перейменовано вулицю, у Харкові на будинку, де він мешкав, 2020 встановлено меморіальну дошку.

Рекомендована література

1. Білокінь С. Мистецтвознавець, етнограф: До 80-річчя від дня народження С. А. Таранушенка // Народна творчість та етнографія. 1969. № 6;
   Google Scholar Internet
2. Його ж. Стефан Таранушенко // Український календар 1979. Варшава, 1978;
   Google Scholar Internet
3. Його ж. Велетень мистецтвознавства // Пам’ятки України. 1989. № 3;
   Google Scholar Internet
4. З листування Стефана Таранушенка // Старожитності. 1990. Ч. 1;
   Google Scholar Internet
5. Нестуля О. О. Дослідник народного мистецтва // Репресоване краєзнавство. К., 1991;
   Google Scholar Internet
6. Автобіографічні матеріали Стефана Таранушенка // Зап. НТШ: Пр. Секції етнографії та фольклористики. Т. 230. Л., 1995;
   Google Scholar Internet
7. Стефан Таранушенко: Наукова спадщина. Харківський період. Дослідження 1918–1932 рр. Х., 2011.
   Google Scholar Internet

Завантажити статтю