Таранушенко Стефан Андрійович

ТАРАНУ́ШЕНКО Стефан Андрі­йович (09(21). 12. 1889, м. Лебедин Харківської губ., нині Сумського р-ну Сумської обл. — 13. 10. 1976, Київ) — мистецтво­знавець. Професор (1924). Дійсний член Українського комітету охорони памʼятників культури (1929). У 1916 закінчив словʼяно-російський під­від­діл словесного від­діле­н­ня історико-філологічного факультету Харківського університету (викладачі М. Сумцов, Д. Багалій, С. Кульбакін), де був залишений на кафедрі теорії й історії мистецтв для під­готовки до професорського зва­н­ня. Працюючи над дипломною роботою «Іконо­графія українського іконостаса» (під керівництвом Ф. Шміта), обʼ­їхав повіти Харківщини, побував у містах Чернігівської губ. Новгород-Сіверському (нині Чернігівської обл.) і Новому Ропську (нині Брянської обл., РФ) та Чернігові, де по­зна­йомився з В. Модзалевським. Влітку 1917 від­ряджений до м. Тифліс (нині Тбілісі) для озна­йомле­н­ня з грузинською архітектурою, взяв участь у науковій екс­педиції Кавказького історико-археологічного ін­ституту. Від 1918 — доцент Полтавського історико-філологічного факультету, після його реорганізації в Український ін­ститут громадських наук — адʼюнкт-професор. У лютому—березні 1919 — завідувач архітектурно-монументальної секції Всеукраїнського комітету охорони памʼяток мистецтв і старовини; від березня 1919 — голова Харківського губернського комітету охорони памʼяток мистецтв і старовини; 1920—21 по­єд­нував ці посади. Викладав у Академії теоретичних знань у Харкові, де 1921 також обраний науковим спів­робітником науково-дослідної кафедри історії української культури (голова Д. Багалій). 1921—22 обміряв, сфото­графував і дослідив харківський Покровський собор — ви­значну памʼятку архітектури 17 ст., у якій збереглися роз­міри й форми втрачених старих деревʼяних церков Слобожанщини. Написану на основі дослідже­н­ня памʼятки й повʼязаних із нею архівних матеріалів працю опублікував як моно­графію під на­звою «Покровський собор у Харкові» (Х., 1923), її кафедра прийняла як дисертацію. Після захисту цієї праці 1924 — дійсний член кафедри мистецтво­знавства, професор (до 1929) Харківського художнього ін­ституту. За сумісництвом 1920—33 — директор Музею українського мистецтва в Харкові; 1926—30 — кра­йовий ін­спектор по Лів­обереж­жю з охорони памʼяток культури та природи. Разом із П. Жолтовським і Д. Чукіним 1923 від­бирав, фото­графував, описував мистецькі твори (будівлі, народні меблі, оправи старо­друків, ікони) на Кременчуч­чині й Золотоніщині, 1924 — на Камʼянеч­чині, Він­нич­чині й у Києві, 1925 — у Лебедині, 1926 — на Миргородщині, Прилуч­чині й у Полтаві, 1927 — на Слобожанщині й Полтавщині. Основний напрям наукових досліджень — деревʼяна монументальна архітектура Лів­обереж­жя. На найвищому науковому рівні під­готував максимально повну документацію на понад 60 храмів, знищених у 1930—40-і рр. Ви­вчав соціальні й матеріальні перед­умови монументального будівництва: заселе­н­ня території, на якій згодом зводили споруди, характер лісів, теслярське вмі­н­ня; наполягав на тому, що специфіка народного мистецтва вимагає комплексного під­ходу до його творів. Паралельно з ви­вче­н­ням монументального будівництва роз­почав студії житлового будівництва, зокрема 1920—23 системно обстежив усі харківські околиці, сфото­графував понад 150 старовин­них хат, з них 9 найцін­ніших з архітектурно-мистецького по­гляду обміряв та опублікував; 1925—27 дослідив хати в Лебедині. Зібрав колекцію з кількасот ікон, до сотні килимів, зразки кераміки, різьби, порцеляни (після арешту втрачена). У жовтні 1933 заарештований (сидів разом із Остапом Вишнею, Й. Гірняком, М. Яворським), у лютому 1934 за звинуваче­н­нями в українському націоналізмі та звʼязках із російськими націоналістами засуджений до 5-ти р. виправно-трудових таборів. Покара­н­ня від­бував у БАМлазі на будівництві другої гілки транс­сибірської залізниці. Оскільки на Забайкал­лі рік рахували за два, 1936 звільнений. Мав заборону на поверне­н­ня в Україну, працював у РФ у Курській (від 1938) і Астраханській (від 1950) картин­них галереях. 1953 пере­їхав до Києва, був спів­робітником Академії архітектури УРСР (Київ), в остан­ні роки — від­ділу ви­вче­н­ня історії українського мистецтва та народної творчості. Завершив моно­графії «Житло старої Слобожанщини» та «Український килим», на матеріалах частково загиблої згодом архівної справи з Чернігівського історичного архіву 1958 написав моно­графію про світську архітектуру 17—18 ст. «Урядові будівлі Лів­обережної України XVIII ст.» (усі залишилися у рукописах). Реабілітований 1958. Від 1963 — на пенсії. Основна частина архіву Т. зберігається в Ін­ституті рукопису НБУВ (Київ). У Києві на його честь 2016 пере­йменовано вулицю, у Харкові на будинку, де він мешкав, 2020 встановлено меморіальну дошку.

Завантажити статтю