ЧЕРКЕ́З-АЛІ́ (справж. — Аметов Черкез-Алі; 25. 05. 1925, с. Богатир, нині Бахчисарайського р-ну, АР Крим — 21. 02. 2005, Сімферополь) — кримськотатарський письмен­ник. Заслужений діяч мистецтв України (2000). Член НСПУ (1968), НСЖУ (1964). У 1944 депортований на Урал, звідки потім пере­їхав до Казах­стану. Закінчив Ташкентський педагогічний ін­ститут (1968). Працював у Ташкенті завідувачем від­ділів літератури газети «Ленин байрагьы» (1962–67) та кримськотатарської літератури у видавництві імені Г. Гуляма (1967–85), за­ступником головного редактора журналу «Йылдыз» (1985–90). У 1995 повернувся до Криму. Після поверне­н­ня на батьківщину написав десятки високохудожніх віршів, завершив музично-драматичну пʼєсу «Святі», цикл віршів «Надписи на могильных камнях» та велику поему «Афат» («Напасть»), що охоплює період від перших трагічних днів депортації до поверне­н­ня. Автор збірок віршів та поем «Улукълар» («Струмок», 1969), «Арзуларым» («Мої мрії», 1971), «Ер нефеси» («Подих землі», 1979), «Козь нурларым» («Промені моїх очей», 1985), «Пишкинлик» («Зрілість», 1989), романів «Сабалар къучагъында» («В обі­ймах зорі», 1973) та «Джумертлик» («Щедрість», 1983), повісті «Ешиль далгъалар» («Зелені хвилі», 1976), книги пере­кладів «Сабалар хайыр» («Доброго ранку», 1982; усі — Ташкент). 1999 у Сімферополі ви­дано його книгу «Уян, Чатырдагь, уян!» («Прокинься, Чатирдаг, прокинься!»). У поезії Ч. пере­важають громадянська лірика, а також теми любові до батьківщини, взаємин між людьми. Найкращі його рядки присвячені жінкам, матері.