СА́ЛЬСЬКИЙ Володимир Петрович (24. 07. 1885, м. Острог Волинської губ., нині Рівненського р-ну Рівненської обл. — 05. 10. 1940, Варшава) — військовик. Батько Ю. Сальського. Генерал-хорунжий Армії УНР (1920). Закінчив Віленське піхотне юнкерське училище (нині Вільнюс, 1906), Миколаївську академію Ген­штабу в Санкт-Петербурзі (1912). Служив у 126-му піхотному Рильському (Острог) і 132-му піхотному Бендерському (Київ) полках, був нач­штабу піхотної дивізії. У роки 1-ї світової війни — штаб-офіцер 70-ї піхотної дивізії, 12-ї армії. З утворе­н­ням УЦР 1917 брав участь в українізації частин Пів­нічного фронту. На­прикінці 1917 — нач­штабу командувача українських військ на Лів­обережній Україні полковника Ю. Капкана; на початку 1918 — нач­штабу українських військ Києва у боях із червоногвардійськими загонами М. Мурав­йова; за Геть­манату П. Скоропадського — нач­штабу 1-ї Сердюцької дивізії. При­єд­нався до частин Директорії УНР, при­значений нач­штабу комен­данта Києва, на початку 1919 — начальником Головного шкільного управлі­н­ня Військового міністерства УНР. Під час на­ступу більшовицьких військ у травні 1919 очолив Запорозький корпус Армії УНР, що здійснив низку операцій із визволе­н­ня м. Проскурів (нині Хмельницький), Жмеринка (нині Він­ницької обл.), Біла Церква (нині Київської обл.) і Києва. Від вересня 1919 — командувач Армії УНР; у листопаді 1919 — вересні 1920 — Міністр військових справ УНР; 1924–40 — Військовий міністр Державного центру УНР в екзилі. Від кінця 1920 мешкав у таборі для інтернованих у м. Каліш (Польща), згодом — у Варшаві. Опікувався інтернованими частинами Армії УНР (бл. 30 тис. вояків), дбав про їхнє роз­міще­н­ня, ви­шкіл, побут у таборах, роз­горта­н­ня культурно-освітньої роботи. Член Українського центрального комітету, Вищої військової ради, Обʼ­єд­на­н­ня вояків Армії УНР, управи Української станиці. Автор спогадів, військово-теоретичних статей. На його честь пере­йменовано вулицю у Києві та провулок у м. Первомайськ Миколаївської обл.