Славинський Максим Антонович

СЛАВИ́НСЬКИЙ Максим Антонович (Славінський; 12(24). 08. 1868, м-ко Ставище Таращанського пов. Київської губ., нині с-ще Білоцерківського р-ну Київської обл. — 23. 11. 1945, Київ) — громадсько-політичний і культурний діяч, дипломат, публіцист. Закінчив юридичний (1891) та історико-філологічний (1895) факультети Університету св. Володимира у Києві. Пере­бував на військовій службі (1895—96, 1904—05). У 1880—90-х рр. належав до літературного товариства «Плеяда». Від 1896 редагував газету «Придне­провский край» у м. Катеринослав (нині Дні­про), 1898 пере­їхав до Санкт-Петербурга. Вміщував публікації на сторінках періодичних ви­дань «Северный курьер», «Жизнь», «Придне­провский край», «Зоря», «Труд», «Южные записки», «Мир Божий». Пропагував ідеї національно-культурного від­родже­н­ня, автономії України, всесловʼянського єд­на­н­ня. 1888—1905 — член Радикально-демократичної партії, створеної М. Драгомановим (див. Драгоманови). Головний редактор органу української фракції 1-ї Державної думи Російської імперії «Український вісник» (травень—вересень 1906), екс­перт Комісії зі скасува­н­ня утисків української мови. Ви­ступав за пере­устрій Російської імперії на кон­ституційних засадах, від­родже­н­ня української мови й культури. 1911 взяв активну участь у ви­дан­ні «Кобзаря» Т. Шевченка російською мовою до 50-ї річниці його смерті (пере­клав більшість поезій, написав перед­мову та біо­графічний нарис, здійснив загальну редакцію). Від 1914 — член Українського наукового товариства у Києві. Входив до когорти видатних українських науковців, які під­готували енциклопедичне ви­да­н­ня «Украинский народ в его прошлом и настоящем» (Петро­град, 1914—16). У 1916 взяв участь у створен­ні Російської радикально-демократичної партії, що ви­ступала за пере­будову Росії на федеральних засадах, обраний за­ступником її голови. Під час Лютневої революції 1917 звертався до Тимчасового уряду із записками з приводу актуальних про­блем українського руху, був членом виконкому Української національної ради Петро­граду (нині Санкт-Петербург), головою Особливої наради при Тимчасовому уряді з питань автономізації, за­ступником Комісара зі справ України при Тимчасовому уряді, пред­ставником Тимчасового уряду на Зʼ­їзді поневолених народів Росії (Київ, вересень 1917). Після більшовицького пере­вороту 1917 повернувся в Україну, за­ймався публіцистичною діяльністю. Член Української партії соціалістів-федералістів. За Української Держави геть­мана П. Скоропадського — член Ради МЗС, член делегації на мирних пере­говорах із Росією, тимчасовий над­звичайний пред­ставник Української Держави при уряді Війська Донського у м. Новочеркаськ (Росія). У жовтні—листопаді 1918 — Міністр праці в другому уряді Ф. Лизогуба; від січня 1919 — дипломатичний пред­ставник Директорії УНР у Чехо-Словач­чині. Докладав багато зусиль для пропаганди суверен­них прав України за кордоном, пошире­н­ня інформації про її історію і культуру, зокрема започаткував видавничий проєкт «Пі­знаємо Україну» (понад 40 брошур), заснував часопис «Народ», ініціював від­кри­т­тя видавництва «Всесвіт». Після ліквідації 1923 дипломатичної місії УНР — професор кафедри західноєвропейських народів Українського високого педагогічного ін­ституту імені М. Драгоманова (Прага), професор новітньої історії Української господарської академії (Подєбради). Автор низки лекційних курсів з історії та літературо­знавства. Член історико-філологічного товариства і Українського академічного комітету. Один із лідерів Української демократично-радикальної партії, голова Українського республікансько-демократичного клубу в Празі (1928—38), спів­робітник часопису «Тризуб». Взяв участь у під­готовці «Збірника памʼяті Симона Петлюри» (Прага, 1930). На засі­да­н­нях комітетів Ліги націй і у публічних лекціях гостро критикував політику радянської влади в Україні, перед­бачав роз­пад СРСР. Автор ліричних поезій, пере­кладів творів німецьких, французьких і чеських поетів. 27 травня 1945 заарештований у Празі контр­розвідкою радянської 4-ї гвардійської танкової армії, пере­бував під слідством у внутрішній вʼязниці Наркомату держ­безпеки УРСР в Києві, де й помер. Реабілітований 1993. На його честь на­звано центральну площу в рідному с-щі та нову вулицю в Києві, а також пере­йменовано вул. Красноводська в Дні­прі.

Завантажити статтю