Славинський Максим Антонович

СЛАВ́ИНСЬКИЙ Максим Антонович (Славінський; 12(24). 08. 1868, м-ко Ставище Таращанського пов. Київської губ., нині с-ще Білоцерківського р-ну Київської обл. — 23. 11. 1945, Київ) — громадсько-політичний і культурний діяч, дипломат, публіцист. Закінчив юридичний (1891) та історико-філологічний (1895) факультети Університету св. Володимира у Києві. Перебував на військовій службі (1895–96, 1904–05). У 1880–90-х рр. належав до літературного товариства «Плеяда». Від 1896 редагував газету «Приднепровский край» у м. Катеринослав (нині Дніпро), 1898 переїхав до Санкт-Петербурга. Вміщував публікації на сторінках періодичних видань «Северный курьер», «Жизнь», «Приднепровский край», «Зоря», «Труд», «Южные записки», «Мир Божий». Пропагував ідеї національно-культурного відродження, автономії України, всеслов’янського єднання. 1888–1905 — член Радикально-демократичної партії, створеної М. Драгомановим (див. Драгоманови). Головний редактор органу української фракції 1-ї Державної думи Російської імперії «Український вісник» (травень–вересень 1906), експерт Комісії зі скасування утисків української мови. Виступав за переустрій Російської імперії на конституційних засадах, відродження української мови й культури. 1911 взяв активну участь у виданні «Кобзаря» Т. Шевченка російською мовою до 50-ї річниці його смерті (переклав більшість поезій, написав передмову та біографічний нарис, здійснив загальну редакцію). Від 1914 — член Українського наукового товариства у Києві. Входив до когорти видатних українських науковців, які підготували енциклопедичне видання «Украинский народ в его прошлом и настоящем» (Петроград, 1914–16). У 1916 взяв участь у створенні Російської радикально-демократичної партії, що виступала за перебудову Росії на федеральних засадах, обраний заступнком її голови. Під час Лютневої революції 1917 звертався до Тимчасового уряду із записками з приводу актуальних проблем українського руху, був членом виконкому Української національної ради Петрограду (нині Санкт-Петербург), головою Особливої наради при Тимчасовому уряді з питань автономізації, заступником Комісара зі справ України при Тимчасовому уряді, представником Тимчасового уряду на З’їзді поневолених народів Росії (Київ, вересень 1917). Після більшовицького перевороту 1917 повернувся в Україну, займався публіцистичною діяльністю. Член Української партії соціалістів-федералістів. За Української Держави гетьмана П. Скоропадського — член Ради МЗС, член делегації на мирних переговорах із Росією, тимчасовий надзвичайний представник Української Держави при уряді Війська Донського у м. Новочеркаськ (Росія). У жовтні–листопаді 1918 — Міністр праці в другому уряді Ф. Лизогуба; від січня 1919 — дипломатичний представник Директорії УНР у Чехо-Словаччині. Докладав багато зусиль для пропаганди суверенних прав України за кордоном, поширення інформації про її історію і культуру, зокрема започаткував видавничий проєкт «Пізнаємо Україну» (понад 40 брошур), заснував часопис «Народ», ініціював відкриття видавництва «Всесвіт». Після ліквідації 1923 дипломатичної місії УНР — професор кафедри західноєвропейських народів Українського високого педагогічного інституту імені М. Драгоманова (Прага), професор новітньої історії Української господарської академії (Подєбради). Автор низки лекційних курсів з історії та літературознавства. Член історико-філологічного товариства і Українського академічного комітету. Один із лідерів Української демократично-радикальної партії, голова Українського республікансько-демократичного клубу в Празі (1928–38), співробітник часопису «Тризуб». Взяв участь у підготовці «Збірника пам’яті Симона Петлюри» (Прага, 1930). На засіданнях комітетів Ліги націй і у публічних лекціях гостро критикував політику радянської влади в Україні, передбачав розпад СРСР. Автор ліричних поезій, перекладів творів німецьких, французьких і чеських поетів. 27 травня 1945 заарештований у Празі контррозвідкою радянської 4-ї гвардійської танкової армії, перебував під слідством у внутрішній в’язниці Наромату держбезпеки УРСР в Києві, де й помер. Реабілітований 1993. На його честь названо центральну площу в рідному с-щі та нову вулицю в Києві, а також перейменовано вул. Красноводська в Дніпрі.

Рекомендована література

1. Мукомела О. Максим Славінський. Забуті імена // Київська старовина. 1993. № 5;
   Google Scholar Internet
2. Болабольченко А. А. Три долі: Модест Левицький, Петро Стебницький, Максим Славінський: Біогр. нариси. К., 1999;
   Google Scholar Internet
3. Веденєєв Д. Остання резиденція дипломата // Політика і час. 2001. № 10;
   Google Scholar Internet
4. Очеретяний В. В. Життєвий і творчий шлях Максима Антоновича Славинського (історіографія) // Наук. зап. Вінн. пед. ун-ту. Сер. Історія. 2007. Вип. 12;
   Google Scholar Internet
5. Іваницька С. Г. Росія як «імперія народів» у публіцистиці Максима Славінського (1905–1917 роки) // Література та культура Полісся: Зб. наук. пр. Ніжин, 2012. Вип. 69.
   Google Scholar Internet

Завантажити статтю