Раковський Християн Георгійович

Визначення і загальна характеристика

РАКО́ВСЬКИЙ Християн Георгійович (справжнє прізвище — Станчев; псевдоніми: Х. Інсаров, Радєв, Григор’єв; 01(13). 08. 1879, м. Котел, нині Болгарія — 11. 09. 1940, поблизу м. Орел, РФ) — радянський і партійний діяч. З походження болгарин. Під час навчання у гімназії змінив своє прізвище на честь родича — національного героя болгарського народу Г. Раковського. Вивчав медицину в університетах Цюриха, Женеви (обидва — Швейцарія), Берліна, Монпельє (Франція), 1896 здобув докторат із психіатрії. Від 1889 брав участь у марксистському русі, був близьким до групи «Визволення праці» Г. Плеханова, твори якого перекладав болгарською мовою. Делегат Конгресів 2-го Інтернаціоналу в Цюриху (1893), Лондоні (1896), Амстердамі (1904), Штуттґарті (Німеччина, 1907). Від 1896 вів революційну роботу в Болгарії, Росії, Румунії, співпрацював із європейськими соціал-демократичними виданнями та друкованим органом російської соціал-демократії — газетою «Искра». Член Міжнародного соціалістичного бюро (1907–14). Делегат міжнародних соціалістичних конференцій у Циммервальді (Швейцарія) та Берні (1915). Неодноразово був заарештований. У травні 1917 приїхав до Петрограда (нині Санкт-Петербург), після більшовицького перевороту в жовтні 1917 вступив до РСДРП(б). Від січня 1918 — в Україні: уповноважений РНК РРСФР на Півдні Росії, голова Верховної автономної колегії по боротьбі з контрреволюцією. У квітні–вересні 1918 очолював делегацію Радянської Росії на переговорах з УЦР і урядом Української Держави гетьмана П. Cкоропадського. Співзасновник (1919), член виконкому і голова Південно-Східного бюро Комінтерну. У січні 1919 — червні 1923 — голова РНК УСРР і одночасно — нарком закордонних справ УСРР. Також був начальником Політуправління Реввійськради республіки (вересень 1919 — січень 1920), членом Реввійськради Південно-Західного та Південного фронтів, членом ВУЦВК (1919–24) і ВЦВК (1919–27). Прихильник і один із ініціаторів створення радгоспів і комун у селах, збройного придушення антирадянських селянських повстань. Виступив проти плану Й. Сталіна щодо автономізації національних республік у рамках РРСФР і надмірного скупчення управлінських повноважень у центрі, наполягав на федеративному устрої СРСР. Звинувачений у «конфедералізмі» та відсторонений від роботи в УСРР. 1922–23 — член радянських делегацій на Ґенуезькій та Лозаннській міжнародних конференціях, заступник наркома іноземних справ СРСР; від 1923 — повноважний представник СРСР у Великій Британії, 1925–27 — у Франції. Делегат 8–15 з’їздів партії більшовиків, після 14-го з’їзду (1925) — один із активних учасників антисталінської опозиції, підписав її програмний документ — «Проект платформы большевиков-ленинцев». 1927 виключений з партії, від 1928 — на засланні у містах Астрахань, Саратов, Барнаул (усі — РФ). У переданих за кордон статтях і листах різко критикував диктатуру партії і бюрократизацію суспільства, згортання НЕПу, насильницькі методи колективізації. В умовах зростання воєнної загрози у Європі відійшов від опозиції. 1935 поновлений у ВКП(б), очолював делегацію СРСР на Токійському міжнародному конгресі Червоного Хреста. 27 січня 1937 заарештований, у лютому 1938 у справі «Правотроцькістського антирадянського блоку» засуджений до 20-ти р. позбавлення волі. Після нападу Німеччини на СРСР за постановою Державного комітету оборони СРСР від 8 вересня 1941 без судового розгляду засуджений до страти. Розстріляний разом із групою політв’язнів у Медведівському лісі. Реабілітований 1988.

Завантажити статтю