Раковський Християн Георгійович

РАКО́ВСЬКИЙ Християн Георгі­йович (справжнє прі­звище — Станчев; псевдоніми: Х. Інсаров, Радєв, Григорʼєв; 01(13). 08. 1879, м. Котел, нині Болгарія — 11. 09. 1940, по­близу м. Орел, РФ) — радянський і партійний діяч. З походже­н­ня болгарин. Під час на­вча­н­ня у гімназії змінив своє прі­звище на честь родича — національного героя болгарського народу Г. Раковського. Ви­вчав медицину в університетах Цюриха, Женеви (обидва — Швейцарія), Берліна, Монпельє (Франція), 1896 здобув докторат із психіатрії. Від 1889 брав участь у марксистському русі, був близьким до групи «Визволе­н­ня праці» Г. Плеханова, твори якого пере­кладав болгарською мовою. Делегат Кон­гресів 2-го Інтернаціоналу в Цюриху (1893), Лондоні (1896), Амстердамі (1904), Штут­тґарті (Німеч­чина, 1907). Від 1896 вів революційну роботу в Болгарії, Росії, Румунії, спів­працював із європейськими соціал-демократичними ви­да­н­нями та друкованим органом російської соціал-демократії — газетою «Искра». Член Між­народного соціалістичного бюро (1907—14). Делегат між­народних соціалістичних конференцій у Цим­мервальді (Швейцарія) та Берні (1915). Неодноразово був заарештований. У травні 1917 при­їхав до Петро­града (нині Санкт-Петербург), після більшовицького пере­вороту в жовтні 1917 вступив до РСДРП(б). Від січня 1918 — в Україні: уповноважений РНК РРСФР на Пів­дні Росії, голова Верховної автономної колегії по боротьбі з контр­революцією. У квітні—вересні 1918 очолював делегацію Радянської Росії на пере­говорах з УЦР і урядом Української Держави геть­мана П. Cкоропадського. Спів­засновник (1919), член виконкому і голова Пів­ден­но-Східного бюро Комінтерну. У січні 1919 — червні 1923 — голова РНК УСРР і одночасно — нарком закордон­них справ УСРР. Також був начальником Політ­управлі­н­ня Рев­військради республіки (вересень 1919 — січень 1920), членом Рев­військради Пів­ден­но-Західного та Пів­ден­ного фронтів, членом ВУЦВК (1919—24) і ВЦВК (1919—27). Прихильник і один із ініціаторів створе­н­ня радго­спів і комун у селах, збройного придуше­н­ня антирадянських селянських пов­стань. Ви­ступив проти плану Й. Сталіна щодо автономізації національних республік у рамках РРСФР і надмірного скупче­н­ня управлінських повноважень у центрі, наполягав на федеративному устрої СРСР. Звинувачений у «конфедералізмі» та від­сторонений від роботи в УСРР. 1922—23 — член радянських делегацій на Ґенуезькій та Лозан­нській між­народних конференціях, за­ступник наркома іноземних справ СРСР; від 1923 — повноважний пред­ставник СРСР у Великій Британії, 1925—27 — у Франції. Делегат 8—15 зʼ­їздів партії більшовиків, після 14-го зʼ­їзду (1925) — один із активних учасників анти­сталінської опозиції, під­писав її про­грамний документ — «Проект платформы большевиков-ленинцев». 1927 виключений з партії, від 1928 — на заслан­ні у містах Астрахань, Саратов, Барнаул (усі — РФ). У пере­даних за кордон ста­т­тях і листах різко критикував диктатуру партії і бюрократизацію су­спільства, згорта­н­ня НЕПу, насильницькі методи колективізації. В умовах зро­ста­н­ня воєн­ної за­грози у Європі ві­ді­йшов від опозиції. 1935 поновлений у ВКП(б), очолював делегацію СРСР на Токійському між­народному кон­гресі Червоного Хреста. 27 січня 1937 заарештований, у лютому 1938 у справі «Правотроцькістського антирадянського блоку» засуджений до 20-ти р. по­збавле­н­ня волі. Після нападу Німеч­чини на СРСР за по­становою Державного комітету оборони СРСР від 8 вересня 1941 без судового роз­гляду засуджений до страти. Роз­стріляний разом із групою політвʼязнів у Медведівському лісі. Реабілітований 1988.

Завантажити статтю