Хорунжий Михайло Іванович

ХОРУ́НЖИЙ Михайло Іванович (08. 11. 1902, с. Золота Балка Херсонського пов. Херсонської губ., нині Бериславського р-ну Херсонської обл. — 16. 05. 1986, Київ) — педагог. Батько Ю. Хорунжого. Закінчив Херсонський педагогічний інститут (1923). Викладав українську мову і літературу у навчальних закладах Херсона, був активним членом місцевої «Просвіти», впроваджував українізацію серед херсонського робітництва і службовців. Від 1926 — заступник голови Бюро окружного семінару українізації. 1929–30 перебував в ув’язненні у справі СВУ. 1930–32 — у Сумах: викладав у дорожньому технікумі, філії робітничого факультету Харківського автомобільно-дорожнього інституту, Інституті соціального виховання. 1932–38 — викладач, завідувач навчальної частини фабрично-заводського училища і робітфаку при Київській меблевій фабриці. З початком німецько-радянської війни 1941 брав участь в обороні Києва, під час окупації працював робітником в артілі інвалідів, райпромкомбінаті, 1944–45 — технічний керівник. 1946 вдруге заарештований радянськими органами держбезпеки, за звинуваченням у перебуванні на окупованій території та причетності до ОУН засуджений до 10-ти р. концтаборів і 5-ти р. позбавлення прав. Покарання відбував у концтаборі при комбінаті «Інтавугілля» (Республіка Комі, РФ). 1957 повернувся до Києва. Реабілітований 1990. Автор циклу табірних новел «Так було», в яких зображено страшні умови невільничого життя, тяжкої праці у шахті й на поверхні, знущання табірного начальства тощо. Частину новел опубліковано в журналі «Зона» (1992), окремі з них син Юрій використав під час написання повісті «Серця міддю не окути». На честь Х. 2024 перейменовано вулицю 1-го травня в с-щі Нововоронцовка (колишній райцентр) Херсонської обл.

Завантажити статтю