Хорунжий Михайло Іванович

ХОРУ́НЖИЙ Михайло Іванович (08. 11. 1902, с. Золота Балка Херсонського пов. Херсонської губ., нині Бериславського р-ну Херсонської обл. — 16. 05. 1986, Київ) — педагог. Батько Ю. Хорунжого. Закінчив Херсонський педагогічний ін­ститут (1923). Викладав українську мову і літературу у на­вчальних закладах Херсона, був активним членом місцевої «Просвіти», впроваджував українізацію серед херсонського робітництва і службовців. Від 1926 — за­ступник голови Бюро окружного семінару українізації. 1929—30 пере­бував в увʼязнен­ні у справі СВУ. 1930—32 — у Сумах: викладав у дорожньому технікумі, філії робітничого факультету Харківського автомобільно-дорожнього ін­ституту, Ін­ституті соціального вихова­н­ня. 1932—38 — викладач, завідувач на­вчальної частини фабрично-заводського училища і робітфаку при Київській меблевій фабриці. З початком німецько-радянської війни 1941 брав участь в обороні Києва, під час окупації працював робітником в артілі інвалідів, рай­промкомбінаті, 1944—45 — технічний керівник. 1946 вдруге заарештований радянськими органами держ­безпеки, за звинуваче­н­ням у пере­буван­ні на окупованій території та причетності до ОУН засуджений до 10-ти р. концтаборів і 5-ти р. по­збавле­н­ня прав. Покара­н­ня від­бував у концтаборі при комбінаті «Інтавугі­л­ля» (Республіка Комі, РФ). 1957 повернувся до Києва. Реабілітований 1990. Автор циклу табірних новел «Так було», в яких зображено страшні умови невільничого життя, тяжкої праці у шахті й на поверх­ні, знуща­н­ня табірного начальства тощо. Частину новел опубліковано в журналі «Зона» (1992), окремі з них син Юрій викори­став під час написа­н­ня повісті «Серця міддю не окути». На честь Х. 2024 пере­йменовано вулицю 1-го травня в с-щі Нововоронцовка (колишній райцентр) Херсонської обл.

Завантажити статтю