Параджанов Сергій Йосипович

ПАРАДЖА́НОВ Сергій Йосипович (справжнє — Параджанян Саркіс; 09. 01. 1924, Тифліс, нині Тбілісі — 20. 07. 1990, Єреван) — кінорежисер, сценарист, художник. Народний артист УРСР (1990, посмертно). Державна премія України імені Тараса Шевченка (1991, посмертно). На­вчався на будівельному факультеті Тбіліського ін­ституту залізничного транс­порту (1942—43), на вокальному факультеті Тбіліської консерваторії (1943—44) та в хорео­графічній студії при Тбіліському оперному театрі. 1945 пере­ведений до Московської консерваторії. Закінчив Всесоюзний ін­ститут кінемато­графії (1952; майстерня І. Савченка). Від 1952 — асистент режисера, режисер Київської кіностудії художніх фільмів (від 1957 ім. О. Довженка). Працював режисером на кіностудіях «Вірменфільм» та «Грузія-фільм». Зі студентських років виявляв інтерес до поетики, в основі якої установка на міфопоетичне від­творе­н­ня навколишнього світу. І в своїй творчості (фільми, сценарії, колажі, малюнки), і у побутовій поведінці тяжів до ярмаркової, карнавальної естетики, вибудуваної на від­критості життя соціуму, його театральності, іманентній святковості, по­стійній зміні ролей і функцій.

Один із тих митців, які на фініші епохи сталінського одержавле­н­ня проти­ставив йому цін­ності народного життя, головною з яких була свобода. Почасти це зна­йшло своє від­ображе­н­ня уже в дипломній короткометражній стрічці «Андрієш» (1952). У повнометражній версії картини (1954, у спів­авторстві з Я. Базеляном) продовжив пошуки в напрямі міфопоетичного кіно, з особливою роллю кінокамери, пластичного ряду, установки на від­творе­н­ня усталених форм колективного життя. У на­ступних фільмах прагнув опанувати засоби інтер­претува­н­ня радянської обрядовості із залуче­н­ням при­йомів фольклорної поетики («Перший парубок», 1958, «Українська рапсодія», 1961, «Квітка на камені», 1962). Одначе у цих фільмах режисер рідко виявляв те, що потім принесло йому світову славу, — умі­н­ня вводити до культурної практики висліди архаїчної сві­домості, візуалізувати її. Крім того, зняв низку документальних стрічок («Наталія Ужвій», «Думка», «Золоті руки»; усі — 1957).

Не раз висловлював протест проти надто жорсткої регламентації творчої діяльності на Київській кіностудії художніх фільмів. Між­народне ви­зна­н­ня при­йшло до митця після екранізації 1964 повісті М. Коцюбинського «Тіні забутих предків» (також спів­автор сценарію, разом з І. Чендеєм). Фільм роз­винув принципи міфопоетичної естетики, що йдуть від народної творчості, від М. Гоголя та О. Довженка. Маргінальний матеріал життя гуцулів несподівано пере­містився до культурного центру, а затим — і громадського життя в Україні. Гуцули раніше цікавили хіба що етнологів — як «резервація», де збереглися архаїчні обряди, побут, звичаї. За первісним задумом перед­бачалося щось на кшталт українського «Ромео і Джульєт­ти», тільки із класовим від­тінком — про майнову нерівність двох сімей, що й стало причиною трагедії любові молодих людей. Одначе в процесі зйомок зʼясувалося, що світ народного життя живий, наповнений смисложит­тєвими цін­ностями. Тим самим ви­про­зорилася внутрішня стратегія творчого пошуку П.: особлива свобода художніх при­йомів, увага до неконтрольованого потоку сві­домості, захопле­н­ня фольклором маргінальних етнічних угруповань, прагне­н­ня до виявле­н­ня історичного руху в позірно музеєфікованому просторі. У під­сумку справжнім одкрове­н­ням стало від­кри­т­тя через фільм живої реальності там, де раніше уявлявся архаїчний шар сві­домості.

У канонізованому в СРСР мистецтві соціалістичного реалізму героєм є людина, яка пробивається із власної недосконалості, із «німоти» і «темноти» до «слова» і «світла». У П. людина повертається в дословесну «темноту» з тим, аби від­найти саму себе, а разом — і фундаментальні цін­ності. Тим самим дис­кредитувалась утопія побудови світу на ро­зумних, контрольованих началах. Виникає установка на іншу психічну, світо­глядну, ідеологічну реальність, яка не керується раціональними засобами. Подібні світо­глядні кон­струкції викликали насторогу владних ін­ституцій до творчості режисера. Недовіра до митця посилилася після премʼєри «Тіней забутих предків» у київському кінотеатрі «Україна» (4 вересня 1965), під час якої було озвучено протести проти арештів українських інтелігентів. Після цього його імʼя починає асоціюватися із протестними на­строями в середовищі вітчизняних інтелектуалів. Цьому сприяли поведінка митця та його заяви щодо від­сутності свободи в радянському су­спільстві, неофіційна критика політичного керівництва тощо. Роботу над на­ступним фільмом П. «Київські фрески» (1965) було зупинено після відзнятих проб, змонтований фільмовий матеріал зберігся і ви­глядає нині як повноцін­на короткометражна кіно­стрічка, з від­чутним ухилом у сюр­реалістичне баче­н­ня радянської історії. Сценарій за новелою М. Коцюбинського «Інтермец­цо», як і низка інших, не отримав до­зволу на по­становку.

1967 митець ви­їхав до Вірменії, де зняв фільм «Колір гранату» (1968, первісна назва «Саят-Нова», про славетного поета середньовіч­чя), який ви­йшов у прокат (вкрай обмежений) не в авторській версії, а за­знавши пере­робки та пере­монтува­н­ня. 1969 повернувся до Києва. Написав сценарії «Демон» (у спів­авторстві) за поемою М. Лермонтова і «Диво в Оденсе» за казками Г.-К. Андерсена. 17 грудня 1973 заарештований, 25 квітня 1974 за сфабрикованим звинуваче­н­ням засуджений до 5 р. увʼязне­н­ня. Звільнений 1977 за клопота­н­нями радянських і зарубіжних (Л. Араґон, Е. Тріоле та ін.) митців. Після звільне­н­ня не ді­став до­зволу на прожива­н­ня в Києві, мешкав у Тбілісі. У лютому 1982 був заарештований в Тбілісі за нібито спробу під­купити при­ймальну комісію ін­ституту для гарантованого вступу до ВНЗу його племін­ника. Зі зверне­н­нями щодо негайного звільне­н­ня митця ви­ступили десятки діячів культури в Грузії і поза її межами. У жовтні 1983 П. на судовому засі­дан­ні отримав умовний термін і був звільнений у залі суду.

По­ставив картини «Легенда про Сурамську фортецю» (1984), «Ашик-Керіб» (1988). У 2-й половині 1980-х рр. роботи режисера повернулися до глядача, його творчість викликала ще більший інтерес громадськості — як в СРСР, так і поза його межами. У Києві були по­ставлені фільми за сценаріями П. — «Етюди про Врубеля» (1988, реж. Л. Осика) та «Лебедине озеро: Зона» (1989, реж. Ю. Іл­лєнко; 2 нагороди Кан­нського кінофестивалю, 1990). Помер працюючи над автобіо­графічною картиною «Сповідь» (оригінальний негатив включено до фільму «Параджанов. Оста­н­ня весна», 1992, реж. М. Вартанов).

Похований у Пантеоні геніїв вірменського духу. 2023 Національна комісія з реабілітації за клопота­н­ням Українського ін­ституту національної памʼяті, НСКінУ, окремих митців і літераторів реабілітувала імʼя П. 2004 був проголошений ЮНЕСКО його роком. У Києві 1992 на про­спекті Пере­моги (нині Берестейський), № 1, де 1962—74 мешкав режисер, встановлено меморіальну дошку (скульптор М. Рапай, архітектор Л. Бальзак); 1997 на території Національної кіностудії художніх фільмів імені О. Довженка від­крито памʼятник (скульптор Б. Мазур). У багатьох населених пунктах України існують вулиці, на­звані на його честь. 1991 в Єревані від­крито Дім-музей, де екс­поновано образотворчі роботи митця, зокрема й ті, що зроблені в увʼязнен­ні. 2004 в Тбілісі від­крито памʼятник. Від 2016 у Львові від­бувається «Фестиваль Параджанова на Левандівці». 2024 НСКінУ заснувала премію імені П. Знято фільми: «Театр Параджанова» (1989, реж. Є. Татарець), «Сергій Параджанов: “Я знімаю геніальний фільм”» (1991, реж. В. Луговський), «Маестро» (1993, реж. О. Кай­дановський), «Сергій Параджанов. Від­відини» (1994, реж. А. Сирих), «Ніч у музеї Параджанова» (1998, реж. Р. Балаян), «Небезпечно вільна людина» (2004, реж. Р. Ширман), «Параджанов» (2013, реж. С. Аведікян, О. Фетисова), «Сентиментальна подорож до планети Параджанова» (2024, реж. Т. Томенко) та ін.

Фотоілюстрації

×

❮ ❯

Завантажити статтю