Параджанов Сергій Йосипович

Визначення і загальна характеристика

ПАРАДЖА́НОВ Сергій Йосипович (справжнє — Параджанян Саркіс; 09. 01. 1924, Тифліс, нині Тбілісі — 20. 07. 1990, Єреван) — кінорежисер, сценарист, художник. Народний артист УРСР (1990, посмертно). Державна премія України імені Тараса Шевченка (1991, посмертно). Навчався на будівельному факультеті Тбіліського інституту залізничного транспорту (1942–43), на вокальному факультеті Тбіліської консерваторії (1943–44) та в хореографічній студії при Тбіліському оперному театрі. 1945 переведений до Московської консерваторії. Закінчив Всесоюзний інститут кінематографії (1952; майстерня І. Савченка). Від 1952 — асистент режисера, режисер Київської кіностудії художніх фільмів (від 1957 ім. О. Довженка). Працював режисером на кіностудіях «Вірменфільм» та «Грузія-фільм». Зі студентських років виявляв інтерес до поетики, в основі якої установка на міфопоетичне відтворення навколишнього світу. І в своїй творчості (фільми, сценарії, колажі, малюнки), і у побутовій поведінці тяжів до ярмаркової, карнавальної естетики, вибудуваної на відкритості життя соціуму, його театральності, іманентній святковості, постійній зміні ролей і функцій.

Один із тих митців, які на фініші епохи сталінського одержавлення протиставив йому цінності народного життя, головною з яких була свобода. Почасти це знайшло своє відображення уже в дипломній короткометражній стрічці «Андрієш» (1952). У повнометражній версії картини (1954, у співавторстві з Я. Базеляном) продовжив пошуки в напрямі міфопоетичного кіно, з особливою роллю кінокамери, пластичного ряду, установки на відтворення усталених форм колективного життя. У наступних фільмах прагнув опанувати засоби інтерпретування радянської обрядовості із залученням прийомів фольклорної поетики («Перший парубок», 1958, «Українська рапсодія», 1961, «Квітка на камені», 1962). Одначе у цих фільмах режисер рідко виявляв те, що потім принесло йому світову славу, — уміння вводити до культурної практики висліди архаїчної свідомості, візуалізувати її. Крім того, зняв низку документальних стрічок («Наталія Ужвій», «Думка», «Золоті руки»; усі — 1957).

Не раз висловлював протест проти надто жорсткої регламентації творчої діяльності на Київській кіностудії художніх фільмів. Міжнародне визнання прийшло до митця після екранізації 1964 повісті М. Коцюбинського «Тіні забутих предків» (також співавтор сценарію, разом з І. Чендеєм). Фільм розвинув принципи міфопоетичної естетики, що йдуть від народної творчості, від М. Гоголя та О. Довженка. Маргінальний матеріал життя гуцулів несподівано перемістився до культурного центру, а затим — і громадського життя в Україні. Гуцули раніше цікавили хіба що етнологів — як «резервація», де збереглися архаїчні обряди, побут, звичаї. За первісним задумом передбачалося щось на кшталт українського «Ромео і Джульєтти», тільки із класовим відтінком — про майнову нерівність двох сімей, що й стало причиною трагедії любові молодих людей. Одначе в процесі зйомок з’ясувалося, що світ народного життя живий, наповнений смисложиттєвими цінностями. Тим самим випрозорилася внутрішня стратегія творчого пошуку П.: особлива свобода художніх прийомів, увага до неконтрольованого потоку свідомості, захоплення фольклором маргінальних етнічних угруповань, прагнення до виявлення історичного руху в позірно музеєфікованому просторі. У підсумку справжнім одкровенням стало відкриття через фільм живої реальності там, де раніше уявлявся архаїчний шар свідомості.

У канонізованому в СРСР мистецтві соціалістичного реалізму героєм є людина, яка пробивається із власної недосконалості, із «німоти» і «темноти» до «слова» і «світла». У П. людина повертається в дословесну «темноту» з тим, аби віднайти саму себе, а разом — і фундаментальні цінності. Тим самим дискредитувалась утопія побудови світу на розумних, контрольованих началах. Виникає установка на іншу психічну, світоглядну, ідеологічну реальність, яка не керується раціональними засобами. Подібні світоглядні конструкції викликали насторогу владних інституцій до творчості режисера. Недовіра до митця посилилася після прем’єри «Тіней забутих предків» у київському кінотеатрі «Україна» (4 вересня 1965), під час якої було озвучено протести проти арештів українських інтелігентів. Після цього його ім’я починає асоціюватися із протестними настроями в середовищі вітчизняних інтелектуалів. Цьому сприяли поведінка митця та його заяви щодо відсутності свободи в радянському суспільстві, неофіційна критика політичного керівництва тощо. Роботу над наступним фільмом П. «Київські фрески» (1965) було зупинено після відзнятих проб, змонтований фільмовий матеріал зберігся і виглядає нині як повноцінна короткометражна кінострічка, з відчутним ухилом у сюрреалістичне бачення радянської історії. Сценарій за новелою М. Коцюбинського «Інтермеццо», як і низка інших, не отримав дозволу на постановку.

1967 митець виїхав до Вірменії, де зняв фільм «Колір гранату» (1968, первісна назва «Саят-Нова», про славетного поета середньовіччя), який вийшов у прокат (вкрай обмежений) не в авторській версії, а зазнавши переробки та перемонтування. 1969 повернувся до Києва. Написав сценарії «Демон» (у співавторстві) за поемою М. Лермонтова і «Диво в Оденсе» за казками Г.-К. Андерсена. 17 грудня 1973 заарештований, 25 квітня 1974 за сфабрикованим звинуваченням засуджений до 5 р. ув’язнення. Звільнений 1977 за клопотаннями радянських і зарубіжних (Л. Араґон, Е. Тріоле та ін.) митців. Після звільнення не дістав дозволу на проживання в Києві, мешкав у Тбілісі. У лютому 1982 був заарештований в Тбілісі за нібито спробу підкупити приймальну комісію інституту для гарантованого вступу до ВНЗу його племінника. Зі зверненнями щодо негайного звільнення митця виступили десятки діячів культури в Грузії і поза її межами. У жовтні 1983 П. на судовому засіданні отримав умовний термін і був звільнений у залі суду.

Поставив картини «Легенда про Сурамську фортецю» (1984), «Ашик-Керіб» (1988). У 2-й половині 1980-х рр. роботи режисера повернулися до глядача, його творчість викликала ще більший інтерес громадськості — як в СРСР, так і поза його межами. У Києві були поставлені фільми за сценаріями П. — «Етюди про Врубеля» (1988, реж. Л. Осика) та «Лебедине озеро: Зона» (1989, реж. Ю. Іллєнко; 2 нагороди Каннського кінофестивалю, 1990). Помер працюючи над автобіографічною картиною «Сповідь» (оригінальний негатив включено до фільму «Параджанов. Остання весна», 1992, реж. М. Вартанов).

Похований у Пантеоні геніїв вірменського духу. 2023 Національна комісія з реабілітації за клопотанням Українського інституту національної пам’яті, НСКінУ, окремих митців і літераторів реабілітувала ім’я П. 2004 був проголошений ЮНЕСКО його роком. У Києві 1992 на проспекті Перемоги (нині Берестейський), № 1, де 1962–74 мешкав режисер, встановлено меморіальну дошку (скульптор М. Рапай, архітектор Л. Бальзак); 1997 на території Національної кіностудії художніх фільмів імені О. Довженка відкрито пам’ятник (скульптор Б. Мазур). У багатьох населених пунктах України існують вулиці, названі на його честь. 1991 в Єревані відкрито Дім-музей, де експоновано образотворчі роботи митця, зокрема й ті, що зроблені в ув’язненні. 2004 в Тбілісі відкрито пам’ятник. Від 2016 у Львові відбувається «Фестиваль Параджанова на Левандівці». 2024 НСКінУ заснувала премію імені П. Знято фільми: «Театр Параджанова» (1989, реж. Є. Татарець), «Сергій Параджанов: “Я знімаю геніальний фільм”» (1991, реж. В. Луговський), «Маестро» (1993, реж. О. Кайдановський), «Сергій Параджанов. Відвідини» (1994, реж. А. Сирих), «Ніч у музеї Параджанова» (1998, реж. Р. Балаян), «Небезпечно вільна людина» (2004, реж. Р. Ширман), «Параджанов» (2013, реж. С. Аведікян, О. Фетисова), «Сентиментальна подорож до планети Параджанова» (2024, реж. Т. Томенко) та ін.

Фотоілюстрації

×

❮ ❯

Завантажити статтю