Тучапський Павло Лукич

ТУЧА́ПСЬКИЙ Павло Лукич (15(27). 01. 1869, с. Бесідка Таращанського пов. Київської губ., нині Білоцерківського р-ну Київської обл. — 04. 07. 1922, Київ) — політичний діяч, історик. Середню освіту здобув у Колегії П. Ґалаґана, один рік на­вчався на медичному, 1893 закінчив історико-філологічний факультет Університету святого Володимира (обидва — Київ), де продовжив на­вча­н­ня на юридичному факультеті (не завершив через арешти й засла­н­ня). У середині 1890-х рр. працював помічником секретаря Полтавської губернської земської управи. 1896 входив до групи «Рабочее дело», 1897 взяв участь в організації Київського від­ділу «Союза борьбы за освобождение рабочего клас­са». 1898 заарештований і увʼязнений, 1900 висланий на 4 р. у Вологодську губ. (Росія). Поширював соціалістичну літературу, дописував до соціал-демократичних ви­дань. Спочатку був послідовником М. Драгоманова (див. Драгоманови), 1898 став спів­засновником РСДРП (автор проєкту її маніфесту). Після 2-го зʼ­їзду РСДРП 1902 при­єд­нався до більшовиків, але згодом пере­йшов до меншовиків. Від 1904 — діяч й ідеолог Української соціал-демократичної спілки, в якій ви­ступав проти автономії України. На­прикінці 19 — на початку 20 ст. роз­чарувався в українському національному русі, свої по­гляди виклав у стат­ті «К во­просу об автономии Украины» // «Вестник жизни», 1906 (під псевдонімом «Лукашевич»). Від 1907 мешкав в Одесі, викладав історію та російську й українську мови у середніх школах. У тому ж році став членом товариства «Просвіта», 1914 обраний членом-кореспондентом Одеського товариства історії та старожитностей. 1917 редагував меншовицьку газету «Южный рабочий», був серед під­судних у справі видавців цієї газети. Після революцій 1917 ві­ді­йшов від партійної діяльності. 1918 читав у Народному університеті загальний курс російської історії та історії революційного руху в Росії; 1919 працював у предметній комісії, що роз­робляла у соціалістичному дусі нові про­грами для середніх шкіл; згодом — в Одеській губернській ко­оперативній спілці. Видавав під псевдонімами брошури, присвячені О. Герцену, національному питан­ню, об­ґрунтуван­ню про­грами партії меншовиків, уклав хрестоматію з історії революційного руху в Росії 1860–70-х рр. Як член Комісії з ви­вче­н­ня революційних архівів в Губюрвід­ділі взяв участь в упорядкуван­ні одеських архівів. 1921–22 — бібліотекар ВУАН (Київ). Традиційно для своєрідних істориків-політиків, до того ж радикального напряму, Т. був тенденційним автором, що роз­глядав історію згідно зі своїм політичним світо­глядом. Найбільшу цін­ність мають його роботи, присвячені М. Драгоманову (стат­ті «Роля Драгоманова в су­спільному рухові Росії й України» та «Національні по­гляди М. Драгоманова», опубліковані у часописі «Україна», 1926, кн. 2–3), завдяки чому він став одним із перших дослідників його політичних по­глядів, зокрема на національне пита­н­ня. Т. доводив, що М. Драгоманов був найвидатнішим українським діячем і наголошував, що його вчитель не ви­ступав за від­окремле­н­ня України від Росії та заперечував будь-які спроби роз­пале­н­ня ворожнечі між росіянами й українцями. Праці про М. Драгоманова побудовано на широкій джерельній базі, вони заклали основи образу мислителя у марксистській історіо­графії. У стат­ті «Иван IІІ и зарубежные евреи» // «Записки Одес­ского общества истории и древностей», 1915, т. 32 у найбільшій мірі проявив свій аналітичний хист та долучився до внеску одеської історіо­графії у роз­виток юдаїки. Автор спогадів «Из пере­житого: Девяностые годы» (О., 1923; українською мовою — Х., 1931).