Тучапський Павло Лукич

Визначення і загальна характеристика

ТУЧА́ПСЬКИЙ Павло Лукич (15(27). 01. 1869, с. Бесідка Таращанського пов. Київської губ., нині Білоцерківського р-ну Київської обл. — 04. 07. 1922, Київ) — політичний діяч, історик. Середню освіту здобув у Колегії П. Ґалаґана, один рік навчався на медичному, 1893 закінчив історико-філологічний факультет Університету святого Володимира (обидва — Київ), де продовжив навчання на юридичному факультеті (не завершив через арешти й заслання). У середині 1890-х рр. працював помічником секретаря Полтавської губернської земської управи. 1896 входив до групи «Рабочее дело», 1897 взяв участь в організації Київського відділу «Союза борьбы за освобождение рабочего класса». 1898 заарештований і ув’язнений, 1900 висланий на 4 р. у Вологодську губ. (Росія). Поширював соціалістичну літературу, дописував до соціал-демократичних видань. Спочатку був послідовником М. Драгоманова (див. Драгоманови), 1898 став співзасновником РСДРП (автор проєкту її маніфесту). Після 2-го з’їзду РСДРП 1902 приєднався до більшовиків, але згодом перейшов до меншовиків. Від 1904 — діяч й ідеолог Української соціал-демократичної спілки, в якій виступав проти автономії України. Наприкінці 19 — на початку 20 ст. розчарувався в українському національному русі, свої погляди виклав у статті «К вопросу об автономии Украины» // «Вестник жизни», 1906 (під псевдонімом «Лукашевич»). Від 1907 мешкав в Одесі, викладав історію та російську й українську мови у середніх школах. У тому ж році став членом товариства «Просвіта», 1914 обраний членом-кореспондентом Одеського товариства історії та старожитностей. 1917 редагував меншовицьку газету «Южный рабочий», був серед підсудних у справі видавців цієї газети. Після революцій 1917 відійшов від партійної діяльності. 1918 читав у Народному університеті загальний курс російської історії та історії революційного руху в Росії; 1919 працював у предметній комісії, що розробляла у соціалістичному дусі нові програми для середніх шкіл; згодом — в Одеській губернській кооперативній спілці. Видавав під псевдонімами брошури, присвячені О. Герцену, національному питанню, обґрунтуванню програми партії меншовиків, уклав хрестоматію з історії революційного руху в Росії 1860–70-х рр. Як член Комісії з вивчення революційних архівів в Губюрвідділі взяв участь в упорядкуванні одеських архівів. 1921–22 — бібліотекар ВУАН (Київ). Традиційно для своєрідних істориків-політиків, до того ж радикального напряму, Т. був тенденційним автором, що розглядав історію згідно зі своїм політичним світоглядом. Найбільшу цінність мають його роботи, присвячені М. Драгоманову (статті «Роля Драгоманова в суспільному рухові Росії й України» та «Національні погляди М. Драгоманова», опубліковані у часописі «Україна», 1926, кн. 2–3), завдяки чому він став одним із перших дослідників його політичних поглядів, зокрема на національне питання. Т. доводив, що М. Драгоманов був найвидатнішим українським діячем і наголошував, що його вчитель не виступав за відокремлення України від Росії та заперечував будь-які спроби розпалення ворожнечі між росіянами й українцями. Праці про М. Драгоманова побудовано на широкій джерельній базі, вони заклали основи образу мислителя у марксистській історіографії. У статті «Иван IІІ и зарубежные евреи» // «Записки Одесского общества истории и древностей», 1915, т. 32 у найбільшій мірі проявив свій аналітичний хист та долучився до внеску одеської історіографії у розвиток юдаїки. Автор спогадів «Из пережитого: Девяностые годы» (О., 1923; українською мовою — Х., 1931).

Завантажити статтю