Хасидизм

ХАСИДИ́ЗМ (від іврит. חסיד — благочестива людина, а також послідовник) — одна із течій юдаїзму, що виникла внаслідок роз­по­всюдже­н­ня елітарних містичних учень серед широкого загалу віруючих. Згідно з Х., божество є без­межним і не­осяжним ро­зумом. Його можливо уявити у ви­гляді океану первин­ного світла, де творі­н­ня пере­буває, ніби мала крапля. Проте Господь любить долішній світ і хоче пере­бувати у ньому, тому Він стискає самого себе, щоб наповнювати творі­н­ня. Від­повід­но, у будь-якому місці і під час будь-якої справи людина може без­посередньо мати справу з Творцем. Ніколи до появи Х. в юдаїзмі не було прийнято вважати, що віруючий спілкується з Господом, коли, на­приклад, миє коня або шиє взу­т­тя. Проте справжня причетність до першоджерела всього сущого вимагає складної, напруженої медитації. Оста­н­ня перед­бачає викори­ста­н­ня всіх засобів людського єства — насамперед почут­тів, мови та думки. По­ступово концентруючись на першоджерелі всього сущого, віруючий пере­стає від­чувати все навколо, потім власне тіло, чути власні слова і, врешті-решт, усві­домлювати самого себе. Завдяки цьому він роз­чиняється у божестві, немов крапля в морі. У зга­даному стані бажано пере­бувати лише тимчасово, а потім знову повертатися у звичайні реалії. Поряд зі шляхом містичного зануре­н­ня у божество важливу роль ві­ді­грає без­посереднє спілкува­н­ня з Творцем. Така форма служі­н­ня за якістю пере­жива­н­ня радикально від­різняється від описаної раніше. Проте її вважають важливою для подвижника будь-якого духовного рівня. Головною метою під­несе­н­ня у вищі шари буття є принесе­н­ня у долішній світ додаткових потоків божествен­ного світла (шефи). Вона обдаровує творі­н­ня всілякими благами і до­зволяє творити дива. Поряд із містично-спо­глядальною для Х. важлива також і магічна складова богоугодного життя. 

Рух Х. очолюють лідери, яких називають цадиками (праведниками), а також адморами (абревіатура слів адонейну, морейну ве-рабейну — господар наш, учитель наш та на­ставник наш). Функції та повноваже­н­ня цадика сут­тєво від­різняються від тих, що має рабин. Рабин є знавцем сакральних текс­тів юдаїзму, його головні обовʼязки полягають у здійснен­ні судочинства, на­гляді за викона­н­ням приписів божествен­ного закону та керівництві общин­ними закладами релігійної освіти. Натомість цадика вважають посередником між Богом і людьми. Він може змінювати вироки небесного суду щодо долі окремих людей і цілих народів. Найбільш типові поясне­н­ня таких здібностей: праведник у стані релігійного ек­стазу роз­чиняється у божестві, їхні волі по­єд­нуються між собою; досконалий подвижник є найбільш улюбленим сином Господа серед усіх людей, а батько з насолодою виконує примхи малечі. На­ближеність адмора до Творця вимагає від хасидів неухильно виконувати його вказівки. Це стосується не лише богослужі­н­ня, а й будь-яких інших сфер людської діяльності. З рабином громада укладає контракт на кілька років, а по завершен­ні терміну угоди є можливість обрати іншого. Влада цадика пожит­тєва. Після смерті адмора його спадкоємцями за­звичай стають сини, зяті та найбільш від­дані учні, рідше — інші родичі чоловічої статі. Часто хасиди поділяються на кілька таборів, кожен з яких обирає свого на­ступника серед вищезга­даних осіб. Ві­домо кілька випадків, коли фактично роль цадиків виконували жінки, проте вони є винятковими і суперечать закону та традиції. 

Спільнота хасидів поділяється на двори цадиків. Кожне таке угрупова­н­ня складається з адмора, ради габаїв (старійшин) і на­ближених учнів та звичайних хасидів. Великі двори обʼ­єд­нують десятки, а іноді сотні тисяч віруючих. Значна частина цих людей проживає далеко від резиденції адмора, тому щороку кожен хасид має здійснювати прощу до свого цадика, приносити дари, слухати по­вча­н­ня свого духовного лідера, пере­давати йому проха­н­ня помолитися за здійсне­н­ня своїх потреб. Обʼєктом прощі є також похова­н­ня цадиків. Місцеві громади хасидів очолюють рабини, роль яких обмежена викладом основ релігійного закону. Духовна на­станова віруючих це, за­звичай, привілей цадика. Хасиди від­різняються від пред­ставників інших течій юдаїзму тривалими медитативними молитвами, які часто су­проводжуються проявами стану ек­стазу: вигуками, енергійними рухами тощо. Також їх вирізняє поширене вжива­н­ня алкоголю. Кожен хасидський двір є роз­виненою субкультурою, що від­різняється стилем молитви, правилами ви­вче­н­ня сакральних текс­тів, особливостями одягу, кухні, побутової поведінки, мелодіями пісень тощо. Ця своєрідність зумовлена традиціями регіону походже­н­ня двору, а також звичаями цадиків, які хасиди мають наслідувати.

Х. виник на теренах України у 18 ст., його засновник — містик і знахар Ісраель бен Еліезер Баал Шем Тов (Бешт). За життя він мав малу кількість послідовників, проте остан­ні були впливовими рабинами та містиками. Після смерті Бешта (1760) Х. протягом на­ступних 50-ти р. охопив значну частину Східної Європи: у 1-й половині 19 ст. його прибічниками була третина єврейського населе­н­ня України, Білорусі, Литви, Польщі, Румунії. Х. поширився також на сході Угорщини і Словач­чини та на пів­дні Латвії. Найбільш яскравим у сенсі роз­витку віровче­н­ня став ран­ній період існува­н­ня руху (1750—1815). Усі лідери Х. тих років або походили з українських земель, або тривалий час проживали там. Також усі фундатори перших дворів цадиків у інших країнах були учнями адморів з українських земель. 1772—1804 прибічники традиційного юдаїзму Східної Європи вели боротьбу проти Х., але у подальшому їм довелося змиритися з його існува­н­ням. Проте прихована ворожнеча між зга­даними напрямами єврейської релігії зберігається досьогодні. 

Важливим в історії українського Х. є рух Хабад Любавіч, який очолює династія Шнеєрсонів. Вони походять з Білорусі, проте фундатор двору Шнеур Залман з Ляд втік до України під час навали Наполеона. Тут він помер того самого року і був похований у м. Гадяч (нині Миргородського р-ну Полтавської обл.). Через 15 р. його син та на­ступник Дов-Бер з Любавичів помер не­вдовзі після від­відин могили батька і був похований у м. Ніжин (нині Чернігівської обл.). Ці об­ставини зробили зга­дані місця центрами Хабадської прощі, що при­звело до пошире­н­ня зга­даного напряму Х. в Україні. Вче­н­ня Хабаду закликає по­єд­нувати інтелектуально-філософське осмисле­н­ня духовної практики з містичним спо­гля­да­н­ням. Віровче­н­ня цієї течії Х. викладено у кількох сотнях обʼємних томів. 

Один із найбільш впливових рухів послідовників Бешта сучасного світу —Брацлавський Х. — також народився в Україні. Нині він нараховує понад 100 тис. прибічників. Його засновник — правнук Бешта Нахман з Брацлава (нині с-ще Тульчинського р-ну Він­ницької обл.), який за життя мав лише декілька сотень послідовників. Але вони були без­межно від­дані своєму духовному на­ставнику. Після смерті Нахмана його хасиди вирішили не під­корятися владі іншого цадика. Вони дотепер вірять, що видатний правнук Бешта керує ними з того світу. Тому центром життя цієї громади стала його могила в м. Умань (нині Черкаська обл.). Вче­н­ня Нахмана багате складними та цікавими філософськими ідеями. Проте, на від­міну від Хабаду, воно об­ґрунтовує пере­вагу щирого почу­т­тя над ро­зумом. 

Після роз­паду СРСР 1991 хасиди були найбільш активними у справі від­родже­н­ня єврейського релігійного життя в Україні. Абсолютною більшістю з 240-а зареєстрованих юдейських громад наразі керують хасидські рабини. Серед остан­ніх, у свою чергу, домінує Хабад. Десятки тисяч хасидів-прочан регулярно від­відують місця похова­н­ня цадиків в Україні, не­зважаючи на пандемію та війну. Головним центром прощі є Умань, до якої щороку прибуває 20—40 тис. паломників. Друге місце посідає Гадяч, що збирає до 5-ти тис. прочан.

Завантажити статтю