Судоплатов Павло Анатолійович

СУДОПЛА́ТОВ Павло Анатолійович (29. 06(12. 07). 1907, м. Мелітополь Таврійської губ., нині Запорізької обл. — 24. 09. 1996, Москва) — один із керівників комуністичної спецслужби, організаторів і виконавців комуністичного терору. Генерал-лейтенант (1945). Закінчив 2-класне училище. 1919 у віці 12-ти р. став вихованцем одного із полку Червоної армії. Від 1921 — писар, регістратор, діловод, систематизатор оперативного відділу 44-ї дивізії та Волинського губвідділу ГПУ в Житомирі. Від 1923 — на комсомольській роботі; від 1925 — в органах ГПУ УСРР. 1928 вступив до ВКП(б). Відтоді — уповноважений Секретно-політичного відділу Харківського губернського відділу, згодом — Інформаційного відділу ГПУ УСРР. Від лютого 1932 — на роботі у центральному апараті ОГПУ СРСР у Москві (старший інспектор відділу кадрів, куратор Іноземного відділу, співробітник апарату цього відділу). Закінчив два курси факультету радянського права Московського університету (1933). У 1935–38 — на нелегальній роботі у Німеччині та Фінляндії. Увійшов у довіру до керівництва ОУН, був наближений до Є. Коновальця, супроводжував його в поїздках до Парижа та Відня. 1937–38 виїздив у Західну Європу як нелегальний кур’єр. 23 травня 1938 у м. Роттердам (Нідерланди) за завданням Й. Сталіна здійснив вбивство Є. Коновальця. Його загибель, кардинальна зміна політичної ситуації у Східній Європі, визрівання нацистсько-більшовицького конфлікту, а також особисті амбіції зрештою призвели до розколу українських націоналістів на дві ворогуючі фракції — бандерівців і мельниківців, що згубно позначилося на боротьбі за незалежну українську державність. Від вересня 1938 працював у центральному апараті НКВС, виконував обов’язки керівника, згодом — заступника керівника зовнішньої розвідки. 1939 за завданням Й. Сталіна очолив підготовку операції з ліківідації Л. Троцького. 1941–47 — начальник 4-го управління Народного комісаріату державної безпеки СРСР, керував партизанськими і диверсійно-розвідувальними операціями в тилу німців, координував роботу агентурної сітки на території Німеччини та її союзників, узагальнював матеріали з атомної проблематики, отриманих агентурним шляхом, був керівником спеціальних структур, що забезпечували просування створення атомної зброї. 1947 очолив відділ «ДР», сформований для розгортання у випадку війни розвідувально-диверсійної роботи проти стратегічних баз США і НАТО. 1950 Політбюро ЦК ВК(б) затвердило його на посаді керівника Бюро № 1 (диверсійна робота за кордоном), створеного на базі Спецслужби Міністерства державної безпеки СРСР. Після закінчення Військово-юридичної академії радянської армії (Москва, 1953) призначений заступником начальника контррозвідки, начальником 9-го (розвідувально-диверсійного) відділу МВС СРСР, начальником відділу главку зовнішньої розвідки. 20 серпня 1953 звільнений «за неможливістю подальшого використання», наступного дня заарештований і звинувачений в участі у «заколоті Л. Берії». Знаходився під слідством, винним себе не визнав. 12 вересня 1958 на закритому судовому засіданні військової колегії Верховного суду СРСР за звинуваченням у зраді Батьківщини засуджений до 15-ти р. позбавлення волі. 1968 звільнений, 1992 реабілітований. У своїх спогадах, виданих спочатку в США англійською мовою під назвою «Special tascs» («Спеціальні завдання»), а потім російською і ще кількома мовами, він неодноразово звертається до теми боротьби з українським національно-визвольним рухом, розкриває методи, що їх використовував комуністичний режим. Це стосується не лише знищення Є. Коновальця, а й лояльних до комуністів діячів. Зокрема, зі спогадів С. вперше стало відомо, що у вересні 1946 було вбито О. Шумського (раніше вважали, що він покінчив життя самогубством). Ще за життя С. після відновлення незалежності України зроблено спробу подати судовий позов проти нього за антиукраїнську терористичну діяльність. 1998 Президент РФ підписав указ про посмертне відновлення прав С. на державні нагороди, які повернули його родині. Нині у РФ відбувається героїзація діяльності С. Автор спогадів «Разведка и Кремль. Записки нежелательного свидетеля» (Москва, 1996).

Завантажити статтю