Тищенко Костянтин Миколайович

ТИ́ЩЕНКО Костянтин Микола­йович (30. 07. 1941, м. Глухів, нині Шосткинського р-ну Сумської обл. — 23. 07. 2023, Львів, похований у Києві) — мово­знавець, пере­кладач. Син М. Тищенка. Доктор філологічних наук (1992), професор (1995). Ордени «За заслуги» 3-го ступеня (2010), «За заслуги перед Італійською Республікою» (2003), Лицарський 1-го ступеня Білої Троянди Фінляндії (2005). Закінчив Київський університет імені Т. Шевченка (1963), де від 1965 й працював: 1992—2001 — завідувач, 2011—23 — професор кафедри мов і літератур Близького та Середнього Сходу. Також був засновником (1992), завідувачем і провід­ним науковим спів­робітником (2001—10) Музею лінгвістичного між­факультетського науково-на­вчального Київського університету імені Т. Шевченка, який 2024 на­звано його імʼям. За сумісництвом 1993—2001 — провід­ний науковий спів­робітник Ін­ституту сходо­знавства НАНУ (Київ). Автор праць із метатеорії мово­знавства, знакової теорії мови, лінгвістичних закономірностей, оптимізації морфологічних описів мов, лінгвопедагогіки, про­блем роз­витку мови, романського та східного мово­знавства, германістики, славістики, кельтології, баскології, фіно­знавства, балканістики й алта­їстики. Пере­кладач творів Ґ. де Мопас­сана, Ж. Амаду, Ф. де Сос­сюра. Читав лекції із загального мово­знавства, вів практичні курси французької, італійської, перської, фінської, баскійської, вал­лійської та ін. мов. Від 1970-х рр. за­провадив новий жанр аудиторних занять — озна­йомчі та оглядові лекції з типологічно різноманітних мов світу, зокрема турецької, грузинської, гінді, суахілі, нідерландської, португальської, польської, білоруської, а також українських діалектів. Плакатні ілюстрації до цих занять започаткували «Галерею мов світу» в Лінгвістичному на­вчальному музеї, який 2024 на­звано імʼям Т. У фундаментальній праці «Метатеорія мово­знавства» (К., 2000) всі галузі лінгвістики узагальнено й упорядковано на основі єдиного метатеоретичного принципу та єдиної ієрархічної системи понять: наука про мову по­стала як роз­членована єд­ність лінгвістичних знань, елементи якої повʼязані внутрішніми корелятивними від­ноше­н­нями. Вперше в одну систему зведено різнопланові зна­н­ня (теорії, закони, закономірності) про мову, її походже­н­ня, історію, будову, знаковий характер, функціонува­н­ня тощо. До 40-а груп іншомовних слів від­шукав топоніми і прі­звища від основ з тих самих мов, сполучивши числен­ні аргументи лексикології, ономастики й генетики. Дослідивши значну кількість фактів таких контактів, учений довів, що українська мова прадавня, що «повертаючи науці й су­спільній сві­домості від­новлену історичну мозаїку із збережених камінців-топонімів, отримана ціла картина, яка висвітлює ще кілька темних століть нашої історії, визволивши їх з полону неоміфології. Щораз меншає місця для фантазій, щораз більшає пі­знавального простору для критичного зна­н­ня про наше минуле».

Завантажити статтю