Самчук Улас Олексійович

САМЧУ́К Улас Олексі­йович (псевдоніми та криптоніми: Данильченко, В. Данильчук, Пере­бендя, А. Офіренко, Іван Влодко, Ольга Волинянка, Кай, Ф. Грак, У. С., М. П., П. Б., Б. П., В. P., М. К., Ф. Н.; 07(20). 02. 1905, с. Дермань Дубенського пов. Волинської губ., нині Рівненського р-ну Рівненської обл. — 09. 07. 1987, м. Торонто, похований у м. Оквілл, провінція Онтаріо, Канада) — письмен­ник, журналіст, публіцист, громадсько-політичний діяч. Лауреат премій Львівського товариства письмен­ників і журналістів імені І. Франка (1934), Української Могилянсько-Мазепинської АН. Початкову освіту здобув у школі в с. Тилявка (нині Кременецького р-ну Тернопільської обл.); 1917—20 на­вчався у 4-класній вищій початковій школі при Дерманській Свято-Федорівській учительській семінарії, 1921—25 — Кременецькій українській мішаній приватній гімназії. Закінчив курси В. Авраменка в Кременці, 1926 організував власну школу «національного танку» в Дермані. Мобілізований до польського війська (гарнізон у м. Тарнув); дезертував влітку 1927 й емігрував до Німеч­чини. 1928—29 як вільний слухач студіював літературу в Бреславському університеті (нині Вроцлавський університет, Польща), 1929—31 під керівництвом С. Смаль-Стоцького ви­вчав літературу в УВУ в Празі. Вищу освіту не здобув. Володів польською, чеською, німецькою, російською і французькою мовами. На початку 1920-х рр. у просвітянському та ко­оперативному рухах роз­почав громадсько-політичну діяльність. Від 1929 активно спів­працював з організаційними структурами Української військової організації (УВО), Організації українських націоналістів (ОУН) у Празі. Провід­ний публіцист УВО, керівник Секції митців, журналістів і письмен­ників Культурної референтури ОУН. 1938—39 як репортер часопису «Українське слово» (Париж) і референт пропаганди Українського національного обʼ­єд­на­н­ня (УНО) пере­бував у середовищі націоналістичного під­пі­л­ля на Закарпат­ті. Був одним із засновників літературно-мистецького товариства «Говерля» (м. Хуст, нині Закарпатська обл.). Брав участь у під­готовці виборів до сойму Карпатської України, мав намір отримати її громадянство. Після поразки Карпатської України увʼязнений угорцями у таборі Ворʼюлопош, з якого ви­йшов як журналіст іноземної пресової агенції. 1941 у складі похідної групи ОУН(м) прибув до Кракова (Польща), а згодом — до Рівного, де став засновником і головним редактором газети «Волинь». 1944—48 пере­бував у таборах для пере­міщених осіб у Німеч­чині. 1945 очолив організацію Мистецький український рух (МУР), створену у м. Фюрт (Німеч­чина). Восени 1948 емігрував до Торонто, 1975 на прі­звище Данильчук отримав паспорт громадянина Канади. Один із засновників Організації українських письмен­ників «Слово» (Нью-Йорк, 1954); член комітету зі створе­н­ня памʼятника Т. Шевченкові у Вашинґтоні (1960); керівник ресорту (міністерства) культури уряду УНР в екзилі (1980). Кандидатуру С. 1980 висунуто на Нобелівську премію в галузі літератури, однак через низку об­ставин він її не отримав.

Творчий шлях роз­почав як автор оповідань; перший твір цього жанру «На старих стежках» опубліковано 1926 у варшавському журналі «Наша бесіда». Активно спів­працював із часописами «Літературно-науковий вістник» / «Вістник» (Львів), «Сурма» (Берлін, Каунас), «Український націоналіст» (Прага), «Само­стійна думка» (Чернівці) та ін. Сутність радянської ідеології, її віроломство, по­всюдну аморальність і глибокий цинізм викрито в драмі «Слухайте! Слухайте! Говорить Москва!» (1930). Досвід роботи в націоналістичному під­піл­лі описано в романі «Саботаж УВО» (1931) — першому творі української літератури про діяльність УВО (вперше на­друковано 2022 видавництвом «Фоліо» у Харкові). Літературне ви­зна­н­ня принесла трилогія «Волинь» (1932—37); під псевдонімом Ольга Волинянка ви­дано цикл героїко-реалістичних оповідань «Месники» ([б. м.], 1932) про під­пільну боротьбу проти польської влади на західноукраїнських землях. Першим твором української літератури про голодомор став роман «Марія» (Л., 1934); тоді ж на­друковано роман про боротьбу гуцулів за соціальне та національне визволе­н­ня, зокрема Гуцульську республіку, «Гори говорять!» (Чц., 1934); модерністські тенденції в творчості автора між­воєн­ної доби засвідчила збірка оповідань «Від­найдений рай» (Л., 1936); у соціально-психологічному романі «Кулак» (Чц., 1937) досліджено важливу про­блему пере­будови національної психіки, плека­н­ня нової сві­домості індивідууму, що до­зволяло вчорашньому селянинові ідейно опанувати українське місто. У 1940-і рр. автор працював над інтелектуальною драмою «Жертва пані Маї» (1940, незавершена; перша публікація — Х., 2022), у ній осмислено морально-етичні про­блеми, повʼязані з початком 2-ї світової війни та проголошеними нацистами расовими теоріями. Не вдалося завершити і роман про «родин­не тло» малої батьківщини Дермань (1944; вперше на­друковано 2005 видавництвом «Волинські обереги» у Рівному). 1946—47 у Мюнхені ви­йшов друком автобіо­графічний роман у 2-х частинах про життя української гімназійної молоді «Юність Василя Шеремети». Драматичний доробок автора поповнили два твори: «Шумлять жорна» (1947) — про незнищен­ність українства на тлі трагічних подій 2-ї світової війни (вперше на­друковано 2012 видавництвом «Азалія» в Рівному); «Повій, вітре» ([1948—49]; не­зна­йдена) — про життя українських емі­грантів у Канаді. У таборах для пере­міщених осіб роз­почав роботу над трилогією «Ост», перша частина якої — «Морозів хутір» (Реґенсбурґ, 1948) — роз­повід­ала про визвольні змага­н­ня в Україні. Одночасно працював над романом-репортажем «Сонце з Заходу» (Нью-Йорк, 1949) — про події Карпатської України. Мемуарний цикл С. пред­ставлено чотирма книгами: «Пʼять по дванадцятій» (Буенос-Айрес, 1954) — про події остан­ніх місяців 2-ї світової війни, крах Третього рейху і поневіря­н­ня викинутої за межі батьківщини української людини; «На білому коні» (Нью-Йорк; Мюнхен, 1956) — про між­воєн­ну добу, вісниківське мистецьке середовище Праги, поверне­н­ня в Україну в роки війни; «На коні вороному» (1975) — про наполегливу працю українських митців-націоналістів щодо від­новле­н­ня Української Держави в роки 2-ї світової війни та остаточний екзистенційний роз­рив письмен­ника з рідною землею; «Планета Ді-Пі» (1979; обидві — Він­ніпеґ) — про долю українців, які опинилися в таборах для пере­міщених осіб у Німеч­чині після війни, діяльність МУРу під головува­н­ням С., ріше­н­ня української мистецької еліти емігрувати до країн Пів­нічної та Пів­ден­ної Америки. У романі «Чого не гоїть огонь» (Нью-Йорк, 1959) центральною стала тема боротьби УПА. Мав намір продовжити осмисле­н­ня її боротьби в романі «Генерал Тарас» (незавершений) про Р. Шухевича, уривок із якого на­друковано в збірнику «Слово: Збірник 1. Література. Мистецтво. Критика. Мемуари. Документи» (Нью-Йорк, 1962). Написав роман «На краю часу» (1963) про українських емі­грантів між­воєн­ної доби, які опинилися в центрі Європи, але від­чували себе поза плином часу (перша публікація — Х., 2022). Продовжив працю над трилогією «Ост». У другому томі «Темнота» (Нью-Йорк, 1957) на художньому рівні змодельовано українське життя під владою більшовиків від більшовицького пере­вороту 1917 до 2-ї світової війни; це перший у світовій літературі художній твір про ГУЛАГ. Третій том трилогії «Втеча від себе» (Він­ніпеґ, 1982) — це роз­повідь про «втечу» української людини від тоталітарної системи у вільний світ. Історії, роз­будові громадського й культурного життя української діаспори у США присвячено документальні книги «Живі струни» (Детройт, 1976; про діяльність найві­домішого колективу української діаспори — Капели бандуристів імені Т. Шевченка в США) та «Слідами піонерів» (Нью-Йорк, 1979; енциклопедичне дослідже­н­ня українського життя в Америці, що хронологічно охоплює ключові події та явища діаспори на тлі історії та гео­графії США). У романі «На твердій землі» (Торонто, 1967) предметом дослідже­н­ня став жит­тєвий досвід українських емі­грантів у Канаді. С. — автор багатьох публіцистичних статей, роз­порошених у періодиці. У 2000-х рр. опубліковано його публіцистику періоду 2-ї світової війни — «Документ доби: публіцистика Уласа Самчука 1941—1943 років» (Р., 2008) та «Репортажі з Карпатської України» (Т., 2019). Твори С. пере­кладено кількома іноземними мовами, зокрема польською — «Wołyń» (Warszawa, 1938; Biały Dunajec; Ostróg, 2005), «Maria» (Poznań, 2022); хорватською — «Za zemlju» (Zagreb, 1941); французькою — «Où va la rivière?» (Liége, 1948), «Mariya» (Paris, 1955; Toronto, 1979); англійською — «Maria. A Chronicle of a Life» (Toronto, 2011).

Памʼять письмен­ника широко вшанована в Україні: діють Тилявський літературно-меморіальний музей У. Самчука (від 1993), музей у Дерманській гімназії (від 1995), Літературний музей у Кременецькому ліцеї імені У. Самчука (від 2005), літературний музей У. Самчука у Рівному (від 2007) тощо. На честь письмен­ника на­звано вулиці у Білій Церкві (Київська обл.), Він­ниці, Кременці, Кременчуці (Полтавська обл.), Києві, Львові, Луцьку, Полтаві, Рівному, Рокитному (Рівненська обл.), Тернополі, Шумську (Тернопільська обл.) та інших містах України. Памʼятники С. встановлено в Рівному і Здолбунові (Рівненська обл.), меморіальні дошки — на фасадах будівель у Городку (Львівська обл.), Луцьку, Рівному. 2005 під­приємство «Укрпошта» випустило памʼятну марку, Національний банк України викарбував монету із серії «Видатні особистості України»; 2012 у Рівному засновано міську премію імені У. Самчука в галузі літератури; 2015 на державному рівні від­значено 110-у річницю від дня народже­н­ня письмен­ника.

Завантажити статтю