Туркало Костянтин Тимофійович

ТУРКА́ЛО Костянтин Тимофі­йович (08(20). 08. 1892, с. Немиринці Проскурівського пов. Подільської губ., нині Хмельницького р-ну Хмельницької обл. — 17. 10. 1979, м. Нью-Йорк, США) — громадсько-політичний діяч, хімік, лексико­граф. Брат Є. Туркало-Роз­гін, батько Я. Туркала. Закінчив Подільську духовну семінарію (м. Камʼянець-Подільський, нині Хмельницької обл., 1911), хімічний факультет Київського політехнічного ін­ституту (1921). Учасник 1-ї світової війни, Визвольних змагань 1917—21. У 1917 вступив до Костянтинівської пішої військової школи, від якої обраний делегатом 2-го Всеукраїнського військового зʼ­їзду, а від­так — до УЦР (працював у комісії при Генеральному секретаріаті військових справ). Після закінче­н­ня ін­ституту викладав хімію, природо­знавство, українську мову в школі військових старшин і на робітфаці (Київ); від 1923 — редактор, від 1925 — завідувач технічного від­ділу Ін­ституту української наукової мови ВУАН (Київ). Під­готував до друку «Практичний російсько-український словник ділової мови: конторської та рахівничої» (К.; Х., 1926), «Словник технічної термінології. Комунальне господарство» (Х., 1927). Декілька разів був заарештований: влітку 1921 у справі Всеукраїнського центрального пов­станського комітету; в серпні 1929 у справі «Спілки визволе­н­ня України» (на суді отримав покара­н­ня — 3 р. умовно); 14 жовтня 1930 за звинуваче­н­ням у контр­революційній агітації (через 52 дні звільнений). 3 січня 1931 у черговий раз заарештований за вига­даним звинуваче­н­ням, під фізичним примусом під­писав угоду про спів­працю з радянськими органами держ­безпеки. Ви­йшовши на волю, жив напів­легально, на спів­працю з органами не пішов, у 1930-х рр. часто міняв місце прожива­н­ня. 1941 повернувся до Києва. Під час німецької окупації очолював технічний від­діл міської управи, 1943 — управу Куренівського р-ну. 19 вересня 1943 ви­їхав до Польщі, згодом ді­стався Німеч­чини, звідки 1949 емігрував до США. Був активним у громадській роботі, публікував стат­ті, категорично засуджував ви­зна­н­ня окремими українськими емі­грантами функціонува­н­ня «Спілки визволе­н­ня України» під керівництвом С. Єфремова, бо воно фактично виправдовувало вига­дане у стінах ГПУ сфальшоване політичне судилище української інтелігенції. 1960—70 — член Товариства подолян у США при УВАН. Автор мемуарів «Тортури (Автобіо­графія за більшовицьких часів)» (1963), «Спогади» (1978; обидві — Нью-Йорк). Реабілітований 1989.

Завантажити статтю