Сташук Василь Федорович
Визначення і загальна характеристика
СТАШУ́К Василь Федорович (01. 01. 1944, с. Савлуки Базарського, нині Коростенського р-ну Житомирської обл. — 11. 02. 2022, м. Малин Коростенського р-ну) — письменник, журналіст. Член НСЖУ (1987), НСПУ (1999). Премії імені І. Огієнка (2009), імені М. Клименка (2010), імені В. Юхимовича, імені В. Земляка (обидві — 2013), імені Лесі Українки, імені Бориса Тена (обидві — 2017). Закінчив Київський університет імені Т. Шевченка (1980). Від 1968 — на журналістській роботі, працював редактором Брусилівської газети «Відродження» (Житомирська обл.). 2007–14 — директор Брусилівського історичного музею імені І. Огієнка. Був головним редактором літературно-мистецького альманаху «Житичі і світ». Автор творчого проєкту «Огієнкові гостини», публіцистично-документальних книг: «Те, що минуло, не минає» (2014), «Любов і гріх Великих Кліщів» (2014), «Жорно» (2017; усі — Житомир).
Додаткові відомості
- Основні твори
- Глиця. 1991; Мефістофель у Чорнобилі. 1994; Круті береги. 1995; Вересневі стодоли. 1998; Освідчення. 1999; Неприкаяність. 2000; Міражі. 2001; Гарячий вітер. 2003; Вибране. 2003; Хіба я знав, що так любити можна. 2006; Останній лелека. 2006; Тітко Насте, Вашими устами я до всього світу говорю. 2007; Нурт. 2007; Голос спаленої трави. 2007; Сонячною крапелькою крові. 2009; У Надсонову ніч. 2010; На берегах моєї долі. 2011; Западня для Івана Денисовича. 2012; Живу на долонях у матері. 2013; Неминучість. 2014; Глупаковичі як дзеркало. 2014; Петля для коханої з оптимістичним зашморгом. 2015; У стигмах болю. 2015; Щось загнилось у нашім королівстві. 2016; За колом — коло. 2019; Тече вода каламутна, або На босу ногу чоботи не жмуть. 2020 (усі — Житомир).
Рекомендована література
Завантажити статтю
Людина 
