Патріотичні рухи в Україні 1941—45

Визначення і загальна характеристика

ПАТРІОТИ́ЧНІ РУ́ХИ В УКРАЇ́НІ 1941—45. Терміном «патріотичні рухи» по­значають консолідовані дії значної частини громадян країни чи окремого регіону для досягне­н­ня певної мети у політичній, економічній, соціокультурній, релігійній сферах, що мають загальнодержавне, загальнонаціональне значе­н­ня, від­повід­ну ідеологічну атрибутику, символіку та організаційні форми. Напередодні й у роки 2-ї світової війни на території України, контрольованій як СРСР, так і нацистською Німеч­чиною та її союзниками, діяли су­спільно-політичні організації й рухи, що проводили кампанії допомоги військово-політичним ін­ституціям і формува­н­ням, збирали кошти, речі першої необхідності, організовували громадські роботи з метою матеріальної, медичної та моральної під­тримки учасників збройних формувань і категорій громадян, по­страждалих під час воєн­них дій. 

Особливістю патріотичних рухів в СРСР був контроль над ними з боку держави. Зав­да­н­ня до­призовної під­готовки молоді виконувало воєнізоване добровільне Товариство сприя­н­ня обороні, авіаційному і хімічному будівництву (Тсоавіахім). Формально залишаючись громадською організацією, на початок 1940-х рр. Тсоавіахім пере­творився на своєрідний під­роз­діл наркомату оборони СРСР. Кількість його членів (червень 1941) становила 13 млн осіб, до­призовну під­готовку у ньому про­йшли майже 80 % військовослужбовців сухопутних військ та флоту і до 100 % — авіації. 1945 в УРСР товариство обʼ­єд­нувало 2,077 млн членів. Для збору коштів у населе­н­ня на потреби Червоної армії створено Фонд оборони, спеціальні рахунки якого були в усіх від­діле­н­нях Держбанку СРСР. 1941—45 через цей фонд зі­брано 118 млрд карбованців (для порівня­н­ня — прямі військові витрати з державного бюджету СРСР за роки війни становили, за опублікованими даними, 551 млрд карбованців). 

Значного пошире­н­ня набув збір коштів на при­дба­н­ня військової техніки, ініці­йований українським колгоспником Ф. Головатим, який у грудні 1942 і травні 1944 вніс по 100 тис. карбованців на будівництво 2-х літаків-винищувачів. При­скореною під­готовкою санітарних ін­структорів та медсестер, збира­н­ням крові для військових шпиталів за­ймалося товариство Червоного Хреста УРСР. За час війни 13 українських сестер милосердя, учасниць бо­йових дій, від­значено меда­л­лю Ліги Між­народного Червоного Хреста імені Ф. Найтінґейл. Після звільне­н­ня від нацистів донорський рух в УРСР охоплював 325 тис. осіб. Широкого пошире­н­ня набула допомога у ви­гляді патронату — «шефства» виробничих колективів, військових частин, колго­спів над військовими шпиталями та дитячими будинками. У діючу армію організовано надсилали посилки із продуктами харчува­н­ня, речами та подарунками.

В окупованій Україні патріотичні рухи найбільшого пошире­н­ня набули у дистрикті «Галичина», де активно діяв Український кра­йовий комітет (у березні 1942 уві­йшов до складу Українського центрального комітету в Генеральній губернії). Від­діл соціальної опіки та праці (очолював В. Луциняк), окрім іншого, за­ймався звільне­н­ням українців із німецького полону, допомагав декому повертатися до Східної України, утримував громадські їдальні, притулки, інтернати, дитячі будинки. 

На початку 1943 при Українському центральному комітеті по­стала Комісія опіки над українськими робітниками з Генерального губернаторства, які виїхали чи ви­їжджають до Райху, на­прикінці 1943 — від­діл опіки над родинами добровольців дивізії «Галичина». 1941—42 діяв Український Червоний Хрест з осередками у Львові, Києві, Рівному, Полтаві, Дні­пропетровську (нині Дні­про). Першим його зав­да­н­ням стала організація допомоги військовополоненим Червоної армії, збір пожертв для цієї мети, складе­н­ня докладного реєстру зниклих без­вісти українців, організація по селах та повітах місцевих від­ділень. Важливу роль в організації допомоги і збору коштів для потерпілих в окупованій Україні ві­діграли церковні організації УГКЦ, УПЦ, УАПЦ, Румунської православної місії у Транс­ністрії та ін. 

В окупованій Україні існували нелегальні патріотичні рухи на під­тримку УПА. 1939—52 серед населе­н­ня роз­по­всюджували спеціальні грошові документи — бофони, що дали змогу мобілізувати значні матеріальні ресурси для партизанської боротьби. 1943—49 під патронатом Українського Червоного Хреста діяла під­пільна «служба здоровля» при УПА (голова — К. Зарицька).

Літ.: Українська РСР у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр. Т. 1—3. К., 1967—69; Лисенко О. Є. Церковне життя в Україні 1943—1946. К., 1998; Офіцинський В. Дистрикт Галичина (1941—1944). Уж., 2001; Головко М. Л. Громадські організації та рухи України в роки Другої світової війни: Вітчизняна та зарубіжна історіо­графія. К., 2004; Головко М. Л. Су­спільно-політичні організації та рухи України в період Другої світової війни: 1939—1945 рр. К., 2004; Михайлуца М. Православна церква на Пів­дні України в роки Другої світової війни (1939—1945). О., 2008.

М. В. Коваль, Т. В. Пастушенко

Завантажити статтю