СОВАЧО́В (СОВАЧІ́В) Василь Якович (15(27). 06. 1876, м. Прилуки, нині Чернігівської обл. — 03. 05. 1924, с. Осмолода, нині Калуського р-ну Івано-Франківської обл.) — військовий лікар, громадський діяч. Племін­ник М. Міхновського, чоловік Г. Совачової. Доктор медицини (1912). Закінчив Прилуцьку чоловічу гімназію, Університет св. Володимира у Києві (1902). Під час на­вча­н­ня належав до «Молодої громади», очолював її, був заарештований. Працював лікарем у Волинській губ. та Вільно (нині Вільнюс), Каневі (нині місто Черкаського р-ну Черкаської обл.), Петро­граді (нині Санкт-Петербург) та Москві. Під час російсько-японської війни 1904–05 та 1-ї світової війни служив військовим лікарем. Від 1917 — полковник Санітарного управлі­н­ня, згодом — санітарний ін­спектор Армії УНР. Зробив вагомий внесок в організацію військово-медичної служби УНР та Українського Червоного хреста. Під час більшовицької окупації пере­їхав до Прилуч­чини, де організував народний університет, філію товариства «Просвіта». За Директорії — головноуповноважений Міністерства народного здоровʼя й опікува­н­ня, референт з санітарії. Згодом очолив Санітарне управлі­н­ня Армії УНР, працював у Головній управі Українського Червоного хреста. 1920 емігрував до Польщі, мешкав у Каліші, Тарнуві, Ченстохові. Надавав допомогу українським воякам, інтернованим у польських таборах, емі­грантам, налагоджував санітарну справу у таборах, під­готовку фельдшерів, медсестер і санітарів. Брав участь у діяльності Української демократичної хліборобської партії. Помер від висипного тифу, лікуючи місцеве населе­н­ня.