Міхновський Микола Іванович

Визначення і загальна характеристика

МІХНО́ВСЬКИЙ Микола Іванович (19(31). 03. 1873, с. Турівка Прилуцького пов. Полтавської губ., нині Згурівського р-ну Київської обл. — 03. 05. 1924, Київ) — громадсько-політичний діяч, публіцист, один із ідеологів українського націоналізму. Брат Г. Міхновського. Походив із давнього козацького роду. Закінчив Прилуцьку гімназію (нині Чернігівська обл., 1890) і юридичний факультет Університету св. Володимира у Києві (1895).

Водночас брав активну участь в українському русі, зокрема став членом молодіжної революційно-патріотичної таємничої організації Братство тарасівців, засноване 1891 на Тарасовій горі у м. Канів (нині Черкас. обл.). Ві­ді­грав провід­ну роль у роз­роблен­ні її про­грами «Credo молодого українця», в якій ви­значено мету — створе­н­ня нової національної ідеології та від­новле­н­ня само­стійної Української Соборної Держави («від Сяну до Кубані, від Карпат до Кавказу»). Був прихильником формува­н­ня під­пільних українських збройних сил, які боролися б проти російських окупантів. 1893 частину «тарасівців» увʼяз­нено або вислано в села, однак М. вдалося уникнути арешту.

Працював у одній з адвокатських контор Києва, водночас не полишав громадської діяльності. Від 1896 — чл. товариства «Молода Україна». 1897 ви­їжджав до Львова для налагодже­н­ня спів­праці з українськими громадсько-політичними діячами та закупівлі від­повід­ної літератури. 1898 пере­їхав до Харкова, зайнявся адвокатською практикою, від­крив власну контору. З ініціативи засновників РУПу (Д. Антонович, Б. Камінський, Л. Мацієвич, М. Русов) під­готував брошуру «Само­стійна Україна» (ви­дана 1900 у Львові накладом 1 тис. примірників), де вперше об­ґрунтував ідею створе­н­ня незалежної України «…від гір Карпатських до гір Кавказьких» (головною умовою існува­н­ня нації вважав державну само­стійність); з юридичного по­гляду довів нерівноправність щодо України Пере­яславської угоди 1654. Уважав, що «тільки держава одноплемін­ного державного змісту може дати своїм членам нічим не обмежену змогу все­сторон­нього духовного роз­витку і осягне­н­ня найліпшого матеріального гаразду».

Автор текс­ту від­критого листа до міністра внутрішніх справ Російської імперії Д. Сипягіна стосовно заборони уряду роз­містити напис українською мовою на памʼятнику І. Котляревському в Полтаві (1900). Через роз­біжності з очільниками РУПу (схилялися до автономії України у складі Росії) на­прикінці 1901 — на поч. 1902 став спів­засновником і одним із лідерів Української народної партії (УНП), що мала на меті боротьбу за незалежність України. Написав «Десять заповід­ей УНП» (Л., 1903) і про­граму партії, у яких виклав основні засади й ідеологію українського націоналізму: «Одна, єдина, неподільна від Карпат аж до Кавказу Само­стійна, Вільна, Демократична Україна — Республіка робочих людей — оце національний всеукраїнський ідеал. Нехай кожна українська дитина тямить, що вона народилась на світ на те, щоб здійснити цей ідеал».

Очолював напів­військову організацію «Оборона України» при УНП, що здійснила низку терористичних актів, зокрема пі­дірвала па­­мʼятник О. Пушкіну в Харкові (1904) та планувала знищити памʼятни­ки російським імператорам у Києві та Одесі. На ювілеї Г. Квітки-Осно­вʼяненка ви­ступив із промовою, у якій закликав до збройної боротьби з Росією. Свої по­гляди викладав у часописах «Само­стійна Україна» (Львів), «Хлібороб» (Лубни; обидва — 1905), «Запоріж­жя» (Катеринослав, нині Дні­про), «Слобожанщина» (обидва — 1906), «Сніп» (1912–13; обидва — Харків). У партійних брошурах «Робітнича справа у про­грамі УНП», «Справа української інтелігенції у про­грамі УНП», «Десять заповід­ей УНП» (1903) роз­робив головні принципи українського націоналізму та націонал-консе­рватизму. Перед 1-ю світовою війною ви­йшов з УНП через роз­біжності в ідеології, тактиці й стратегії веде­н­ня революційно-визвольної боротьби. Як адвокат на судових процесах захищав борців із російським самодержавством, 1906–07 був серед захисників у справі т. зв. Лубенської республіки, по якій проходили його товариші брати Володимир і Сергій Шемети (їх вдалося не тільки врятувати від смертної кари, а й навіть виправдати). Пропагував національну ідею серед робітників і селян Слобожанщини та Донецького басейну, під­тримував тісні звʼяз­ки з родиною Алчевських.

З початком 1-ї світової вій­ни 1914 мобілізований до російської армії, служив поручником у Київському воєн­но-окружному суді. Спів­розробник про­грами створе­н­ня українського війська. У березні 1917 заснував і очолив Український військовий клуб ім. геть­мана П. Полуботка, від якого у квітні того ж року на Всеукраїнському національному кон­гресі обраний членом УЦР. Активний діяч українізації армії та створе­н­ня українського війська. З ініціативи М. у Києві в березні 1917 проведено 3 військові віча, остан­нє з яких 11 березня ухвалило ріше­н­ня про формува­н­ня 1-го українського охочекомон­ного (добровільного) полку ім. геть­мана Б. Хмельницького (бог­данівці). 15 березня 1917 зібрав своїх однодумців і проголосив створе­н­ня альтернативної УЦР, що виразно задекларувала свій само­стійний характер. Тоді ж військова нарада Київського гарнізону після його доповіді обрала Український військовий організаційний комітет і ухвалила ріше­н­ня негайно роз­почали організацію власної національної армії. На 1-му Всеукраїнському військовому зʼ­їзді (5–8 травня 1917) уві­йшов до складу Українського генерального військового комітету (УГВК).

Не поділяв соціалістичних по­глядів керівництва УЦР, яке намагалося обмежити діяльність і вплив само­стійників на чолі з М. в армії, після 2-го Військового зʼїз­ду (червень 1917) ви­йшов зі складу УГВК. За деякими даними, причетний до не­вдалого Ви­ступу полуботківців в липні 1917, після чого на вимогу провід­ників УЦР (М. Грушевського, В. Вин­ниченка, С. Петлюри) від­правлений на Румунський фронт, де пере­бував до більшовицького пере­вороту 1917. Від­тоді мешкав на Полтавщині, обраний Лубенським мировим суд­дею. Учасник установчого зʼ­їзду (червень 1917) і провід­ний діяч Української демократично-хліборобської партії (УДХП). Восени 1917 УДХП взяла участь у виборах до Всеросійської установчих зборів у складі між­партійного несоціалістичного само­стійного списку під № 11 від блоку «Українських національно-республіканських груп і організацій» (М. дав заочну згоду на участь у виборчому списку й членство в УДХП, оскільки ще пере­бував на фронті). Став секретарем київського губерн. партійного осередку УДХП, під­тримував політику партії щодо тоталітарної опозиції до уряду УНР і вимоги зміни соціально-економічного курсу УЦР. Штаб німецьких військ в Україні роз­глядав кандидатуру М. як можливого потенційного диктатора для повале­н­ня УЦР.

Після геть­манського пере­вороту П. Скоропадський за­пропонував М. посаду «бунчужного товариша» (свого особистого радника), але він від­мовився. П. Скоропадський спів­працював з хліборобами-демократами, часто обговорював із ними політичні процеси та ідеологічні по­гляди, проте вважав, що М. сповід­ував «вкрай шовіністичний український напрямок». Разом із УДХП він пере­йшов в опозицію до геть­манського режиму, написав низку документів з критикою складу уряду та його політики, по­даних без­посередньо геть­манові, входив до складу делегацій, що зверталися до німецької окупаційної влади. 26 жовтня 1918 був одним із 3-х головуючих на 2-му зʼ­їзді УДХП. Партія ви­ступила за само­стійну Українську Державу з кон­ституційним ладом, форми державного устрою якої «ви­значить сам народ на першому українському Соймі, що вийде із загального, рівного, таємного і без­посереднього голосува­н­ня»; проти федерації з Росією; за створе­н­ня «могутньої української армії і флоту»; «за автокефалію і повну незалежність» Української православної Церкви; за примусовий викуп поміщицьких земель, аби створити «числен­ну, економічно сильну, дрібну та середню земельну власність». Хлібороби-демократи за­пропонували зберегти Геть­манат на основі формува­н­ня ком­промісного національно-демократичного уряду. За задумом партійного керівництва, вплинути на сторони повин­но було командува­н­ня військ Антанти в Одесі.

З цієї метою М. під­готував від­повід­ний меморіал, у якому за­значалося: «Ми, українські хлібороби-демократи, що у свій час допомогли геть­ману зайняти його пост, сподівалися, що він вестиме українську державницьку політику. У цих надіях ми завелися. Тепер нам ві­домо, що проти нього готують пов­ста­н­ня українські соціалісти. Наша партія не є соціалістичною, навпаки: соціалізму ворожа. Але ми заявляємо, що прилучимося до пов­ста­н­ня, якщо Антанта не вплине на геть­мана в напрямі зміни його політики на українську і державницьку». Під час антигеть­манського пов­ста­н­ня М. мав намір пере­конати командува­н­ня Запорозького корпусу не під­тримувати заколотників на чолі з Директорією, агітував за примире­н­ня сторін (утворе­н­ня коаліційного КМ) для збереже­н­ня держави у формі Геть­манату. Після встановле­н­ня у Києві влади Директорії деякий час знаходився на нелегальному становищі.

У січні 1919 М., Д. Донцов, В. і С. Шемети роз­робили план встановле­н­ня в Україні за допомогою двох найбоє­здатніших зʼ­єд­нань — Запорозького корпусу полковника П. Болбочана та корпусу УСС полковника Є. Коновальця — сильної національної влади у диктаторській формі, яка б припинила соціалізацію й наслідува­н­ня більшовизму, а натомість жорстко протистояла б їм. Є. Коновалець від­мовився від цього плану та пові­домив про нього С. Петлюрі. М. хотів за­пропонувати П. Болбочану поповнити його частини «добровольцями-хліборобами», яких на той час нараховували бл. 3-х тис. У подальшому УДХП у поро­зумін­ні з «Союзом хліборобів-власників» висловлювали готовність зі­брати ще бл. 40 тис. осіб, здебільшого пред­ставників українських середніх та дрібних земле­власників, які ро­зуміли, що влада більшовиків при­зведе до їхнього знище­н­ня. М. ви­їхав у м. Кременчук (нині Полтавської обл.) на зу­стріч з П. Болбочаном, проте за наказом С. Петлюри П. Болбочана було заарештовано, а М. захворів на тиф і потрапив до лікарні. Згодом заарештований більшовиками у Кременчуці, звільнений загонами отамана М. Григорʼєва (ймовірно, М. є автором його ві­дозв і звернень до селянства).

На поч. 1920 ви­їхав до м. Новоросійськ (нині Краснодар. краю, РФ), звідки марно намагався емігрувати за кордон. Деякий час учителював (зокрема був директором Українського педагогічного технікуму в станиці Полтавська) та працював у ко­оперативних установах на Кубані. Навесні 1924 повернувся до Києва, оселився у садибі В. Шемета. Заарештований спів­робітниками ГПУ, після кількаден­ного допиту звільнений. На­ступного дня покінчив життя самогубством за незʼясованих об­ставин: М. зна­йшли повішеним у садку. 1998 син В. Шемета Ждан засвідчив, що його батько зна­йшов у кишені покійного записку з текс­том: «Волію вмерти власною смертю! І сюди круть, і туди верть, однаково в черепочку смерть, як каже приказка. Пере­кажіть моє віта­н­ня тим, хто мене памʼятає. Ваш Микола». На могилі на Байковому кладовищі в Києві (2008) та у рідному селі (2013) встановлено памʼятники, у Харкові, Львові, Полтаві, Кропивницькому, Прилуках — меморіальні дошки М., також його імʼям на­звано вулиці. Ви­дано «Су­спільно-політичні твори» М. (К., 2015).

Літ.: Шемет С. Микола Міхновський (посмертна згадка) // Хлібороб. Україна. Кн. 5. Ві­день, 1924–25; Єфримович В. Військо йде. Спогад про Миколу Міхновського // Календар родини на пере­ступний рік. Річник 9. Мондер, 1948; Андрієвський В. Микола Міхновський. Мюнхен, 1950; Мірчук П. Микола Міхновський. Апостол української державності. Філадельфія, 1960; Верстюк В., Осташко Т. Діячі Української Центральної Ради: Біогр. довід. К., 1998; Турченко Ф. Г. Микола Міхновський: Життя і слово. К., 2006; Гай-Нижник П. П. В. Липинський та УДХП в теорії і практиці українського державотворе­н­ня і політичного націонал-консе­рватизму (1900–1920 рр.) // Гілея. 2018. Вип. 129, № 2.

П. П. Гай-Нижник

Завантажити статтю