СУНЦО́ВА Ірина Петрівна (березень 1904, Москва — 04. 10. 1995, Київ) — мово­знавиця. Внучка С. Реформатського. Кандидат філологічних наук (1946). Закінчила Київський ІНО (1926). Від 1927 працювала на Київській науково-дослідній кафедрі мово­знавства ВУАН (нині Ін­ститут мово­знавства НАНУ); 1934–41 — лаборант та асистент кафедри фонетики Ленін­градського університету (нині Санкт-Петербург), учениця Л. Щерби; 1944–69 — у Київському університеті, де 1944 заснувала лабораторію екс­периментальної фонетики й згодом виховала чимало послідовників, зокрема Л. Скалозуб, Н. Тоцьку, Л. Прокопова. Одна з небагатьох мово­знавців 1-ї половини 20 ст., хто закладав основи української фонології. У стат­ті «Фонема» («Мово­знавство», 1934, № 2) за­пропонувала власне баче­н­ня й ви­значе­н­ня явища фонеми, повʼязуючи її із семантикою, та можливість ви­значе­н­ня фонематичного складу не лише літературної мови, а й її діалектів. Обʼєктом її досліджень була українська, російська та німецька мови. Авторка низки статей в УРЕ, під­ручників і на­вчальних посібників з фонетики німецької мови «Упражнения по фонетике немецкого языка для студентов-германистов» (Ленин­град, 1936), «Короткий нарис фонетики німецької мови» (1950), «Вводный курс фонетики немецкого языка» (1951; 1958; укр. перекл. — 1952 і 1960; усі — Київ) та ін.